Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців. Анна-Мария Наумьяк

оку під людиноненависницьким лозунгом «Ліквідації куркульства як класу». Українське селянство становило понад три чверті населення України, на відміну від селянства російського, не було століттями закріпачене, мало свою церкву, свою мову й свою культуру. Замислений наперед і організований наступ спричинив за кілька місяців смерть не менше ніж 4 мільйонів селян – чоловіків, жінок і дітей.

      Це масове вбивство «домашньою» голодною смертю з його жахливою простотою й ефективністю підпадає під юридичне визначення геноциду, встановлене Паризькою конвенцією Організації Об’єднаних Націй від 9 грудня 1948 року. Воно стало плодом наполегливої праці польського єврейського юриста Рафала Лемкіна, який уникнув восени 1939 року окупації Польщі Вермахтом і Червоною армією. У 1944 році він уперше запровадив термін «геноцид», виклав концепцію цього явища і визначив його як цілеспрямовані дії з метою повного чи часткового знищення груп населення за національними, етнічними, расовими чи релігійними ознаками.

      До таких дій належать:

      – вбивство членів групи;

      – завдання тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

      – навмисне створення членам групи життєвих умов, спрямованих на повне або часткове знищення групи;

      – дії, розраховані на унеможливлення народження дітей всередині групи;

      – насильницька передача дітей цієї групи іншій групі[1].

      Всі ці дії вчинялися радянською владою у більш або менш виражений спосіб під час голоду 1932–1933 років в Україні. Рафал Лемкін помер у США 1959 року, залишивши по собі рукопис, в якому дуже чітко характеризував радянську політику щодо України як геноцид, зокрема, маючи на увазі голод 1932–1933[2] років.

      Жертви визначалися за національними – українці – й релігійними ознаками, але, головно, згідно з критеріями, властивими «класовому геноцидові», притаманному комуністичному геноциду[3]. Ознака «класовий» пов’язана з двома значеннями. Перше передбачає, що до критеріїв Конвенції 1948 року додається соціологічний критерій: дії спрямовувалися на соціальні групи як такі. Але складність інтерпретації класового геноциду випливає з його очевидної двозначності, оскільки він мав на меті як соціальні групи, так і національні та/або релігійні групи. Однак ні Ленін, ні Сталін не були расистами та ультранаціоналістами. Сталін переслідував не всіх українців чи всіх поляків, а лише певні групи цих народів. Відповідно, класовий геноцид визначається специфічним критерієм, а саме ідеологічним критерієм, в основі якого лежить радикалізований марксизм і який визначає «класових ворогів», тобто тих, які, на думку комуністичної влади, самим лише своїм існуванням опираються революційній владі. Як відомо, комуністична ідеологія являє собою тоталітарну ідеологію, що ґрунтується на принципі абсолютної несумісності між своїми й ворогами. Таким чином відбувається натуралізація контрреволюційних ворогів як ворогів абсолютних, а отже таких, що приречені на знищення.

      Що стосується України, класовий геноцид був спрямований не лише на базову ланку народу – ту частину селянства, яка найбільше опиралася колективізації й стала головною жертвою голоду, але також і на представників культурної та політичної еліти, що піддавалися систематичним «чисткам». «Контрреволюційними» оголошувалися живі сили українського народу: вони протистояли «совєтизації» й русифікації, що їх їм намагалася нав’язати тоталітарна влада, а та з метою посилення своєї моці та подальшого втілення своїх планів панування не могла обійтися ні без землі, ні без хліба, ні без природних і промислових ресурсів України.

      Цей спланований голод, що вилився у класовий геноцид, має розглядатися в ширшому контексті надзвичайно агресивних відносин, встановлених більшовицькою владою з Україною з перших днів свого правління. Після захоплення Леніним та його поплічниками влади 7 листопада 1917 року в Санкт-Петербурзі більшовицький вождь уже 18 грудня виступив у газеті «Правда» з «Маніфестом до українського народу», написаним такою типовою для комуністів казенною мовою, як її влучно характеризував Джордж Орвелл.

      Ленін писав: «Рада народних комісарів іще раз підтверджує право на самовизначення за всіма народами, які пригноблювалися царатом і великоруською буржуазією, аж до права цих народів відокремитися від Росії». Але одразу після проголошення цього ліберального й демократичного принципу він вибухає гнівом і звинувачує Центральну Раду, українську націоналістичну асамблею в тому, що «вона проводить двозначну буржуазну політику, яка вже давно виражається в невизнанні Рад і влади Рад на Україні»[4]. Висунувши Центральній Раді ультиматум, він завершує: «У разі неотримання задовільної відповіді на ці питання протягом сорока восьми годин Рада народних комісарів вважатиме [Центральну] Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії й на Україні».

      І більшовики негайно організують повстання по всій Україні, а в Харкові проголошують «Українську радянську республіку». Вичерпавши всі аргументи, 9 січня 1918 року Українська Центральна Рада проголошує незалежність України.

      У

1

Див.: Raphael Lemkin, Qu’est-ce qu’un génocide? Préface Jean-Louis Panné, Paris, Éditions du Rocher, 2008, [текст Конвенції, с. 259].

2

Див.: Raphael Lemkin, «Soviet Genocide in Ukraine», in Roman Serbyn, «Holodomor: the Politics and the History of the Ukrainian Genocide», повідомлення на колоквіумі «В пам’ять про Рафала Лемкіна, в 60-ту річницю прийняття Конвенції про запобігання і покарання за злочини геноциду», Польський Інститут міжнародних справ, Варшава 18–19 вересня 2008 р. Опубліковано в Agnieszka Bieńczyk-Missala and Sławomir Dębski (dir.), Rafal Lemkin, A Hero of Humankind, Varsovie, Polish Institute of International Affairs, 2010, 320 p.

3

Щодо поняття класового геноциду див.: Stéphane Courtois, «Le génocide de classe: définition, description, comparaison», Les Cahiers de la Shoah, № 6, 2002, pp. 88—122.

4

Lénine, Œuvres, Paris/Moscou, Éditions sociales/Éditions en langues étrangères, t. 26, pp. 379–380.