Корона. Книга 1: Єлизавета ІІ, Вінстон Черчілль. Становлення молодої королеви (1947–1955). Роберт Лейсі

1921-го. Вісім років потому Ласселлс писав про його невиправну фемінність та нехтування королівськими обов’язками, а наступна зрада змушувала його відчувати упродовж усієї кар’єри темний і святий гнів. Ласселлс нотував у своєму щоденнику ремарки проти Едуарда VIII, «найтрагічнішого, що могло бути в історії», і навіть коли знаходив у суверені принципи, які цінував у Георга VI та його доньки, то все-таки бачив себе більше його вихователем, ніж приватним секретарем (1943–1952 роки до короля, 1952–1953 роки до Єлизавети II). Ласселлс мав навчити їх не переступати фаустівську нижню межу сучасної монархії: королі та королеви повинні «дотримуватися правил поведінки, якої очікують від них ті, хто їх туди посадив», оскільки ті, хто їх туди посадив, це люди, які за них платять.

* * *

      КОРОЛЕВА МАРІЯ

      (1867–1953)

      Зіграла – Ейлін Аткінс

      «Я гралася з Лілібет у саду, готуючи піщані пироги! – захоплено писала королева Марія у своєму щоденнику від 14 березня 1929 року. – Архієпископ Кентерберійський приїхав до нас і був таким добрим і співчутливим». Їй було менше трьох років, але вже тоді майбутня Єлизавета ІІ виховувалася на уроках своєї бабусі, яка, бувши разом із Георгом V співзасновницею Віндзорського дому, допомогла розробляти рецепт поєднання величі та простоти, зрозумілості публіці, що лежить в основі сучасної монархії. Королева Марія навчила свою внучку цінності стрункої постави; вона розповіла їй про корисність високих підборів та вишуканих капелюшків для дами не дуже високого зросту; вона розповіла їй про обов’язки та відповідальність, які покладає на особу корона. Вона також передала спеціальний віндзорський «трюк» для того, щоб справлятися з надмірно особистими питаннями та авантюрними мріями: не припиняти всміхатися злочинцеві, ніби ви зовсім нічого не чуєте, – але вчиняти розумно та раціонально.

* * *

      Герцог та заплакане немовля

      «Які самовдоволені й противні мої родичі… Ви ніколи не бачили такої купи пошарпаних життям старих відьом…». Щоразу, коли сімейні справи кликали його до Лондона, герцог Віндзорський, що перебував у вигнанні, любив, щоб його почуття були підкреслено амбівалентними, і в лютому 1952 року листи, в яких він розповідав своїй дружині про похорон брата Георга VI, рясніли такими одкровеннями: «Кухарка та Маргарет почуваються найбільш нещасними… («Кухарка» – це прізвисько він дав королеві Єлизаветі, королеві-матері). Мама [королева Марія] тверда, як ніготь, але зломлена. Коли королева зазнає невдачі, вони не можуть показувати такі самі почуття, як можуть інші…»

      «Маунтбеттен. На нього не можна багато покладати, але він намагається домінувати й ніколи не перестає говорити. Усі підозрілі та спостерігають за тими, хто впливає на Філіпа». Тільки для одної племінниці, нової королеви («Ширлі Темпл» у Віндзорському стилі), яка запросила його на обід зі своїм чоловіком у Кларенс-хаус, екскороль знайшов добрі слова. «Неформальна та доброзичлива. Чудовий новий світ. Повна самоконтролю