Двері в день. Міс Адрієна. Ґео (Георгій) Шкурупій

пивної, у викрики й нявкання джазбанду.

      Компанії за столиками голосно кричали, щоб перекричати шум музики, деренчали шклянками, пили пиво й палили.

      Висока постать Дмитра Гамуза ніби керувала цим анархічним зібранням, і в цьому хаосі пляшок і людей відчувалася якась закономірність, що ніби втілювалася в постать високого диригента.

      Жінка, що сіла за столик проти Гая, одверто й цинічно оглядала його, ніби питаючи, скільки фунтів він важить і яку міць мають його м’язи. Теодор Гай, стурбований цими поглядами, стурбований музикою джазбанду, ніби всім своїм єством пересунувся в іншу площину і тепер реагував на зовнішні прояви цього оточення.

      Близько Гая за столиком сиділа велика балакуча компанія чоловіків, що до хрипоти сперечалися за якісь літературні справи. Гай прислухався до розмови і вирішив, що це товариство літераторів, які на цей час перенесли свої нескінченні й безугавні мистецькі суперечки сюди, в стіни цієї закуреної пивної.

      – Ви знаєте площу зі сквериком у Харкові, що проти театру Леся Курбаса? – говорить письменник з чорним кучерявим волоссям; коли б у нього була чорна шкура, був би подібний до негра.

      – Ота, що на ній стоїть готична кірха?

      – Хто що помічає! Ти помічаєш готику, а я лівий театр. Їду я цією площею, і будинки підносяться наді мною, як величезні хмарочоси, дерева скверу здаються ліліпутами, а сам я собі Гуллівером серед руху людей, візників і автомобілів. Дерева парку, маленькі й мізерні проти будинків, не зелені, а якісь сірі-сірі, ніби їх віками притрушувано порохом.

      Їду я ніби до Держвидаву і несу нові матеріяли, що мусять ще раз обурити наше міщанство своєю одвертістю та сміливістю. Дивлюсь, на тротуарі стоїть Пушкін, одягнений в чорний костюм, в еспанському плащі… Знаєш, так, як його малюють!

      Стоїть він і дивиться кудись у простір понад людей, візників і автомобілів, а коло нього крутяться наші критики й поети.

      – Як ся маєте, Олександре Сергійовичу?..

      – Що ви написали новенького?

      – Олександре Сергійовичу, я закоханий у вашого «Євгенія Онєгіна»!

      – Ваш новий твір обов’язково преміює наше жюрі…

      – Дозвольте, Олександре Сергійовичу, до вашого костюма пушинка причепилася. Дозвольте, я її скину! Ах, який чудовий костюм!

      Став я так збоку, хочеться і мені з ним про діло поговорити. А вони крутяться, трохи ручки йому не цілують. Став я й дивлюсь на цих червоїдів. Раптом Пушкін подивився на мене.

      – А ви, Михайле Васильовичу, чого до ручки не приложитесь? – спитав він мене й іронічно посміхнувся.

      – Зверніться до Вересаєва, – відповів я йому, – він спец.

      – А ну їх у…, цих хробаків! – вилаявся Пушкін.

      З цими словами кам’яні хмарочоси завалились з гуркотом на нас, і я прокинувся. Хтось сильно тарабанив у двері кімнати, ніби йому було ніколи.

      Це був Сотник, який із друкарні приніс № 2 «Нової Генерації».

      Так мені приснився Пушкін.

      Компанія за столиком загомоніла ще дужче, обговорюючи цей надзвичайно характерний сон.

      Теодор