Жак-фаталіст і його пан. Дени Дидро

від усіх запротестувала, що до мене не торкались. Архідиякон знов покрив мене єпітрахіллю. Черниці хотіли знову підійти, та він дав їм знак відступитися й перепитав мене, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я твердо відповіла:

      – Зрікаюсь, зрікаюсь…

      Він сказав принести розп'яття й дав мені поцілувати; я поцілувала його в ноги, руки й рану в боці. Він наказав мені голосно поклонитися розп'яттю, я поставила його на землю й промовила навколішках:

      – Боже мій, Спасителю мій, Ти, що сконав на хресті за мої і всього людського роду гріхи, поклоняюся Тобі. Хай окриють мене Твої муки, хай упаде на мене крапля крові, Тобою пролитої, і очищуся. Прости мене, Боже, як я прощаю ворогам своїм…

      Потім сказав мені:

      – Визнайте віру Його… Визнайте любов Його… Визнайте милосердя Його…

      Я зробила все це. Не пригадую тепер, як саме висловлювалась, але, мабуть, дуже піднесено, бо дехто з черниць заридали, обидва молоді церковники заплакали, а архідиякон здивовано спитав, звідки взяла я молитви, допіру проказані. Я сказала йому:

      – З глибини свого серця; це – мої думки й почуття. Свідчуся в цьому Богом, що все чує й витає над цим олтарем. Я християнка, я безневинна. Якщо я вчинила якісь гріхи, то вони тільки Богові єдиному відомі, тільки він має право правити з мене звіт за них і покарати… – На цьому слові я глянула страшним поглядом на настоятельку.

      Так закінчилася церемонія, якою було ображено величність Божу, споганено найсвятіші речі й ошукано служителя церкви. Черниці розійшлися, окрім настоятельки, мене й молодих церковників. Архідиякон сів, видобув заяву, подану на мене, почав уголос читати її і питати мене за артикулами, що в ній містилися:

      – Чому ви не сповідаєтесь?

      – Мене не пускають.

      – Чому ви не причащаєтесь?

      – Мене не пускають.

      – Чому ви не буваєте ні на месі, ні на службах Божих?

      – Мене не пускають.

      Настоятелька хотіла щось сказати. Він спинив її властивим йому тоном:

      – Мовчіть, паніматко… Чому ви виходите вночі з келії?

      – У мене відібрали воду, глек на воду й посуд на природні потреби.

      – Чому вночі чути галас у вашому коридорі й у келії?

      – Мені навмисне не дають спати.

      Настоятелька знову хотіла заговорити, він ще раз сказав їй:

      – Я вже казав вам, паніматко, – мовчіть. Відповідатимете, коли запитаю…

      – Що то за черницю вирвали з ваших рук і знайшли повалену додолу в коридорі?

      – Це – наслідок жаху, який навіяли їй щодо мене.

      – Вона ваша подруга?

      – Ні, панотче.

      – До неї в келію ви коли-небудь заходили?

      – Ніколи.

      – І ніколи не робили чогось непристойного чи то їй, чи іншій якій?

      – Ніколи.

      – Чому вас зв'язали?

      – Не знаю.

      – Чому ваша келія не замикається?

      – Я зламала в ній замок.

      – Чому ви його зламали?

      – Щоб відчинити двері й піти на відправу в день Вшестя.

      – Так