Жак-фаталіст і його пан. Дени Дидро

часом настала страшна хвилина. Коли треба було вийти на місце, де я мусила виголосити свою обітницю, ноги в мене заклякли. Дві товаришки взяли мене попід руки, я схилила голову на одну з них і поволоклася. Не знаю, що діялося в душі у присутніх, але вони бачили молоду мрущу жертву, яку несуть на олтар. Звідусюди вихоплювалися зітхання й ридання, але серед них, я певна, не чути було ні батькових, ні материних. Усі стояли. Дехто з дівчат поставали на стільці, почепилися на ґратки. Настала глибока тиша, коли той, хто провадив церемонію, запитав:

      – Маріє-Сюзанно Сімонен, обіцяєте казати правду?

      – Обіцяю.

      – Чи з власного бажання й доброї волі ви тут?

      Я відповіла: ні, але черниці, що супроводили мене, сказали за мене: так.

      – Маріє-Сюзанно Сімонен, чи даєте Богові обітницю чесноти, бідності й покори?

      Я на мить завагалася: священик чекав, і я відповіла:

      – Ні.

      Він перепитав:

      – Маріє-Сюзанно Сімонен, чи даєте ви Богові обітницю чесноти, бідності й покори?

      Я відповіла йому твердіше:

      – Ні, ні.

      Він спинився й сказав мені:

      – Отямтесь, дитино моя, і слухайте мене.

      – Ви питаєте мене, – сказала я, – чи даю я Богові обітницю чесноти, бідності й покори. Я вас цілком зрозуміла й відповідаю – ні.

      І, повернувшись до присутніх, серед яких здійнявся великий гамір, я дала знак, що хочу говорити. Гамір ущух, і я сказала:

      – Панове, а надто ви, мої батьки, беру вас за свідків…

      На цьому слові одна з сестер спустила на ґратах завісу, і я побачила, що говорити далі річ марна. Черниці оточили мене, закидали докорами. Я слухала їх мовчки. Мене відвели до келії і замкнули.

      Там, на самоті, поринувши в міркування, я почала заспокоюватися душею. Пригадувала свій учинок і не каялася. Бачила, що після бучі, що я вчинила, мене не зможуть надовго тут залишити, а може, й зовсім не зважаться віддати до монастиря. Я не знала, що зі мною зроблять, але найгірше мені було б стати черницею проти своєї волі.

      Довгенько до мене ніхто й слова не промовив. Ті, що приносили мені їжу, заходили, ставили мені обід додолу й мовчки виходили. Через місяць мені дали світську одіж, монастирську я скинула. Прийшла настоятелька й сказала йти з нею. Я вийшла з нею за монастирську браму. Там я побачила карету, а в ній свою матір, що чекала мене. Я сіла навпроти неї, карета рушила. Якийсь час ми сиділи віч-на-віч, не мовлячи слова. Я спустила очі й не зважувалась глянути на неї. Не знаю, що діялося в мене в душі, та раптом я кинулася їй до ніг і схилила голову їй на коліна. Не казала нічого, тільки ридала й захлиналася. Вона грубо відіпхнула мене. Я не підвелася. З носа у мене пішла кров. Я схопила силоміць одну її руку і, поливаючи її слізьми та кров'ю, припавши устами до тієї руки, цілувала її та приказувала:

      – Ви ж мати мені, я дитина ваша…

      А вона відповіла мені, пхнувши мене ще дужче й вирвавши свою руку з моїх:

      – Встань, нещасна, встань!

      Я