Війна світів. Герберт Уеллс

після всього пережитого, а вода в річці була така гаряча, що довго плив, просто поклавшись на волю течії. Потім знову прокинувся страх, і я заходився гребти руками. Сонце палило мені голу спину. Нарешті, коли з-за повороту річки я побачив Волтонський міст, втома й лихоманка взяли гору над страхом. Я причалив до мідлсекського берега і ледь живий упав на густу траву. Була вже десь, мабуть, четверта-п’ята година. Я трохи спочив, а тоді схопився на ноги й пройшов, певно, з півмилі, не зустрівши ані душі; потім знову приліг у затінку під живоплотом. Пригадую, що дорогою я ніби марив, щось кажучи сам до себе. Мене страшенно мучила спрага, і я дуже шкодував, що не напився більше з річки води. Дивна річ, але я чомусь сердився на дружину – мене дратувало, що я не міг дістатися Лезергеда.

      Мабуть, я задрімав, бо ясно не можу пригадати, коли з’явився священник. Пам’ятаю тільки, що він сидів, задерши догори чисто виголене обличчя, і тупо дивився в бліді відблиски вогнів; рукави його сорочки були в сажі. Небо вкривали баранці; прозорі й легкі, як пір’їни, вони, хвиля за хвилею, застигали в надвечірній позолоті літнього сонця.

      Я підвівся і сів. Цей мій рух привернув його увагу, і він хутко глянув на мене.

      – Чи нема у вас води? – запитав я.

      Він похитав головою.

      – Уже цілу годину ви просите води, – сказав він.

      Хвилину ми дивилися мовчки один на одного. Напевно, мій вигляд здався йому чудним: я був напівголий, мокрі штани та шкарпетки – ото й уся моя одежа, тіло попечене, лице й спина – чорні від диму. Його ж лице було мляве, підборіддя спокійне, майже біле кучеряве волосся спадало на низьке чоло, великі ясно-блакитні очі невидюще втуплені у далечінь. Говорив він, наче рубав, і все порожньо поглядав кудись убік.

      – Що воно діється? – мовив він. – Що все це означає?

      Я глянув на нього й нічого не відповів.

      Він простер тонку білу руку і мало не заголосив:

      – Як це могло статися? За які гріхи така покута? Після ранньої відправи пішов я трохи прогулятися, а тут нагло – вогонь, землетрус, смерть! Чистий Содом і Гоморра! Вся наша праця пішла на вітер, вся праця… І хто вони такі, оті марсіяни?

      – А ми хто такі? – насилу промимрив я.

      Він обхопив руками коліна і перевів на мене погляд. Кілька секунд він дивився мовчки.

      – Пішов я трохи прогулятися… – повторив він. – Аж тут раптом – вогонь, землетрус, смерть!

      Він замовк, підборіддям майже уткнувшись у коліна. А тоді почав знову, махаючи рукою:

      – Вся праця… всі недільні школи… За які гріхи? Чим завинив Вейбридж? Все пішло з димом, усе зруйновано. А церква! Тільки три роки, як перебудували. І нема. Зметена, й сліду нема! За віщо?

      І через деякий час додав, неначе божевільний:

      – Дим від її згарища буде здійматися до неба вовіки й віки!

      Очі його заблищали, своїм худим пальцем він тицьнув у бік Вейбриджа.

      Аж тепер я почав розуміти, в якому