Війна світів. Герберт Уеллс

ще стояли на рейках.

      Поміж цими трьома головними джерелами світла – будинками, поїздом та пожежею на околиці Чобгема – слалися чорні смуги землі, де-не-де покраяні латками охопленого вогнем і задимленого ґрунту. Виглядав увесь цей чорний, сплюндрований вогнем простір так, наче гончарня вночі. Людей спершу я не помітив, хоч і дивився досить уважно. Потім розрізнив на станції кілька темних постатей, що одна за одною перетинали залізничну колію.

      І оцей вогненний хаос – це той маленький світ, в якому жив я безтурботно стільки років! Я не знав, що трапилося за останні сім годин, але починав уже підозрювати якийсь зв’язок між цими металевими велетнями й тими неквапливими потворами, які в мене на очах вивалювалися з циліндра. З дивним почуттям стороннього глядача я підсунув до вікна крісло, сів і почав оглядати цей почорнілий краєвид. Найбільше цікавили мене три велетенські чорні постаті, що ходили туди й сюди біля піщаного кар’єру.

      Вони неначе були чимось заклопотані. Я запитував себе – що вони там роблять? Невже це розумні механізми? Ні, це ж неймовірно! А може, в кожній отій ходячій вежі сидить марсіянин і рухає її, керує нею, так само як людський мозок керує тілом? Я став порівнювати їх до наших машин і вперше в житті задумався над тим, як виглядав би наш бронепоїзд чи паровоз в очах розумної (хоч і менше, ніж людина) істоти.

      Буря зовсім ущухла, небо знову прояснилось, і над димом пожарищ було видно, як хилиться до заходу крихітна цяточка Марса.

      Якась людина підходила до мого саду. Почувши шарудіння біля огорожі, я, раптом скинувши з себе тягар думок, глянув униз і побачив солдата, що ліз через огорожу. При вигляді людської істоти остовпіння моє минуло, і я миттю висунувся з вікна.

      – Цс! – прошепотів я.

      Солдат, завагавшись, сів на огорожу. Потім таки стрибнув у садок, пригнувся й тихенько пройшов через галявину до рогу будинку.

      – Хто там? – пошепки запитав він, зупинившись під вікном і дивлячись угору.

      – Куди ви йдете? – запитав я.

      – Та хто його знає.

      – Шукаєте, де сховатися?

      – Еге ж.

      – Заходьте в будинок, – запропонував я.

      Я зійшов униз, відчинив двері, впустивши прибульця, знову замкнув їх. Солдатового обличчя мені не було видно. Він був простоволосий, уніформа на ньому – розстебнута.

      – Боже-світе! – вирвалося в нього з уст, коли він переступив поріг.

      – Що сталося? – поцікавився я.

      – І не питайте! – Хоч було темно, я помітив, що він розпачливо махнув рукою.

      – Вони стерли нас, просто стерли, – повторював він.

      Майже механічно солдат пішов за мною до їдальні.

      – Випийте віскі, – запропонував я, наливаючи йому добру чарку.

      Він випив. По тому важко сів на стілець перед столом, поклав голову на руки й раптом розплакався, схлипуючи, як дитина. Забувши власний недавній розпач, я стояв поруч і здивовано дивився на нього.

      Минуло