Невеличка драма. Валер’ян Підмогильний

бо в цьому будинку ніхто не мав підстави боятися злодіїв, тому чорний хід був відімкнутий до пізнього вечора.

      – Ах, ви не могли хоч би один вечір не прийти, – буркнула Марта, не ховаючи невдоволення.

      – Та я, Марто, власне, на хвилинку, – стурбовано промовив той. – Ви самі ж учора просили… ось книжку…

      – Ну, роздягайтесь без передмов! – сказала дівчина. – Чекайте, ось руки помию.

      Тим часом Льова скинув кожушанку часів військового комунізму, погрів коло вогню задубілі руки й обережно закурив.

      – У вас квіти, – сказав він, коли дівчина вернулась.

      – Атож, квіти! От із кого вам брати приклад! Якийсь таємничий невідомий присилає мені вже третій кошик. Абсолютно невідомий! Далекий лицар! Та не стійте ви, як стовп! – Льова був хоч і худий, зате довгий. – Зразу цілу хату зайняв… Сідайте на своєму стільці. Це я розумію – прислати незнайомій квіти. В цьому є щось некорисливе, високе, миле. А ви от скільки мене знаєте…

      – Але ж, Марто, ви самі… самі казали мені, щоб я… – ніяково забубонів Льова.

      – Знаю, що сама вам заборонила, – суворо спинила його дівчина. – Смішно було б, якби ви уривали зі своєї платні на букети. Але можна б було хоч одну квітку десь вирвати й подарувати!

      – Тепер зима, Марто… квітки не ростуть…

      – Не виправдуйтесь!

      – І потім… одна квітка, це якось надто сантиментально… і не сучасно… Інша справа отакий кошик…

      – Не сучасно! Що ви так несучасного боїтесь? Все щире завжди сучасне. А «отакий кошик» чому інша справа?

      – Тут… тут розмір і ціна викупає!

      – Я захоплена, що ви нарешті сказали щось дотепне! – скрикнула дівчина. – Але ж, любий Льово, як нудно цілий рік чекати від вас одного-однісінького дотепу.

      Льова тупо посміхнувся.

      – Третій букет я так одержую, – задумано казала Марта. – Три – це зачароване число, і невідомий лицар мусить з’явитися, тричі про себе нагадавши,

      – Це було б дуже до речі, – раптом промовив Льова.

      – Ви теж маєте якісь плани на мого невідомого лицаря, – спитала дівчина, пильно на нього глянувши.

      Льова страшенно зніяковів.

      – Ви, Марто, завжди… підозрюєте мене, ніби я.

      – Знаю я, що ви думаєте! А втім, може, й краще було б, якби невідомий лицар… справді з’явився, – сказала вона. – Але, Льово, ви уявити не можете, в якому кепському стані опинились ми, сучасні дівчата, з цими лицарями! Раніш дівчина могла вільно мріяти, уявляти собі князів, принців, королевичів, чи як там, – це дурниця була, але можна було мріяти, розумієте? А дівчина чи взагалі молодість без мрії – це якось нудно… Мрії – це добра половина нашого життя, правда? Ну от ви – служите в соробкопі, продаєте, коли не помиляюсь, ковбаси, як вам у такому становищі обійтися без мрій?

      – У мене є мрії, – хрипко відповів Льова.

      – От бачите! А зараз мріяти зробилось надзвичайно важко. Тобто, простіше сказати, мріяти знову-таки можна, але з мрії нічого не виходить.