Камiнна душа. Гнат Хоткевич

то, люде, чучурина,

      Ци то горошина?

      А ци то ми, добрі ґазди,

      Файна йка дівчина?

      – Та ци ти, Мухо, дівка, ци таки молодица? Бо шош не виглєдаш ми на молодицу.

      – Ає! То би ті в уплітках було файно та в згарді.

      – Ей де! – сміялася Маруся. – У вас молодиці краще ходять, як дівчата.

      – Бо то так і треба. Дівка шо? В дівці смаку нема, – і баби реготали.

      Тим часом скінчилася служба в церкві. О. Василь, оточений, як завше, гуцулами, ішов до хати, наскоро полагоджуючи всі справи і щохвилини повторяючи:

      – Люди добрі! На Бога, дайте мені чистий спокій. Бо ви сте харчували, як зіходили до церкви, а у мене ще й горобець у роті не наслідив.

      Але гуцули не звертали уваги на ці моління. Раз на тиждень, а то й на два доводилося зіходити з верхів, і неділя була єдиним днем, коли можна було полагодити всі справи: і що дотикалися душі, і що зв’язані були з потребами тіла. Купувалася сіль, олій, усєчинá; упорядковувалися відносини з властями – словом, очищався й запоряжався гуцул на багато будучих днів наперед.

      Найбільше допікали о. Василеві баби. З ними він ніколи не міг дійти ладу, а надто на перших початках, коли майже нічогісінько не розумів, що вони говорять. Гуцули-мужчини, як-не-як, а сходили з верхів частіше, бували й на долах, ходили різними цáрами, а баба що? Сидить собі на своїй «тєчірі» і говорить так, як на цій «тєчірі» говорили дід її, й прадід, і всі попередні покоління на тисячу літ назад. А що на другій «тєчірі» говорили «май інакше», то о. Василь часто попадав впрост в розпуку.

      – Він корнєє, корнєє, а ми не гонні. От ік би змора посіла. Та витак[6] си провéргли – а ту ті мрєч в очєх, а дух єк не зіпре у хавках.

      І півгодини часом б’ється о. Василь, поки зрозуміє, що «загоріло дівчинишє, бо каглу завчєсу заткали».

      – Коли ж то було?

      – А сночі, їгомостику, сночі.

      – Що це значить «сночі»?

      – Та… ніби сночі, сночі, ади… Саме у завлєги…

      І тому тепер, забачивши, що молодиці купою стали йому на дорозі й чекають, о. Василь хитрим способом хотів обминути ґаздинь, але вони посунули за ним. Тоді він узявся їх переконувати, що для цілого всесвіту буде ліпше, коли вони цю справу відложать на слідуючу неділю.

      – Та ми нічо не маємо до рахунку, прошу їгомостя. Лиш тут онна молодичка… аби-сте були ласкаві приймити та й зговорити шос.

      – Я не маю часу, я не маю часу. Бійтеся Бога, люди добрі! Ви вже харчували, а у мене ще й дрібки у роті не було.

      – Та вже, їгомостику любенький та годний, вислухайте цесу молодицу. З далеких верхів тіцький світ ішла.

      – Що ж там у неї пильне таке?

      – Нехай сама вповіст, – і випихали Марусю наперед.

      Зашарена, усміхнена, стояла вона напереді, перебираючи запаску пальцями, і дійсно, було на що залюбуватися.

      О. Василь протирав очі зі здивовання.

      – Ти?.. Що?.. Що то має значити? Що то за маскарада така? Звідки? Хто тебе вбрав? Геть мені скидай! Цю ж хвилю!

      Але тут уже всі гуцулки зачинали говорити разом, вступалися навіть ґазди.

      – А

6

Відтак.