Марія. Улас Самчук

зараз прийдуть. Вони пішли, але зараз вернуться. Засни, дитино, засни…

      Марія хлипала:

      – Мамо! Де мама?.. Де з мама?..

      Тітка Катерина не дасть ради. Марія простягає перед себе руки і тільки кличе маму. А вдень знов у хаті повно люду, знов Марія перелякана й голодна в запічку. На довгому столі вся в білому, обтикана свічками, лежить мати. Марія боїться плакати. Мати сплять. Чого мати так ловго сплять на столі, і нащо горять свічки? У них щільно заплющені очі, міцно затиснуті тонкі уста і зовсім жовті лиця.

ІІІ.

      Минуло багато днів. Кожного з них Марія кликала й чекала маму, але сходило сонце, Марія лягала спати, вставала – нема й нема. Поволі почала забувати. Жила в тітки Катерини. Де ж подінеться сирота? Забрала, і спочатку нічого було. Добра, лагідна. Але ж не може людина вічно бути доброю і лагідною, а ще коли маєш п’ятеро крикливих ротів. Усі хочуть обов’язково щодня їсти, треба тому чоботята, тому штаненята, те ногу розбило, того напав коклюш. Дядько Тить кошлає велику чуприну.

      – Ай-яй-яй-яй! Що я з ними буду робити? Заїдять!… – бігає, рве, де може й що може, латає діри, запихає роти…

      І тоді Марія відчула своє сирітство.

      Чорні м’якенькі її кучері довго не милися і збилися в твердий ковтун. У них завелися пасожери, які гризли й мучили Марію. Дівча дерло на собі шкіру, поробилися гнійливі струпи. Кругла голівка обліпилася огидними ковтунами, на плечах висить брудна полатана сорочина. Їсти? Що могла їсти Марія? Їла шматок чорного хліба, їла недоспілу овоч, їла картоплю, ту саму черству, водяну, яка варилася для веприка і курей. Мала великий набубнявілий животик.

      По рокові мусіла Марія вже щось робити. Не буде ж вона даремно їсти хліб. Скажіть, люди добрі, хто б вам годував даремно сироту? Марія, слава Богу, не сліпа й не крива. Розженеться, як вітер – земля дудонить. Закричить – на другому селі чути. Голосок, бодай їй добро було…

      Ціле літо пасла на вигоні гуси. Вставала рано з сонцем, брала в пелену шматок сухого хліба і гнала зграю на річку. Ноженята чорні, порепані, з попідбиваними пальцями. Ступає обережно по верстві куряви на дорозі, опісля – по росі. Роса розмочує репини, заходить бруд і роз’їдає їх. Відчувається гострий біль, виступає чорна густа кров.

      Але Марія не зважає на це. Не має часу зважати. Он гуска полізла через бгіж у чужий город. Біжи, Маріє, скоріше за нею, бо вийде з батогом господар, то побачиш. Як мазне по босих ногах, присядеш на місці. До того на вигоні повно таких саме Марій, Микол, Гнатів. Треба гасати, грати в свинки, колдовку. Треба потрапити, як і всі, хоч вони ж не Марія – печеричка, курочка підмочена. Дмитро Чорноокий, злий і крикливий хлопчисько, б’ється й прозивається. Марія мовчить, іноді заплаче і не знає, що вперед – сльози чи носа підтирати. Грають у колдовку, і Дмитро ніколи не візьме Марії «колдувати». Все інших, усе не Марію. Прикро й боляче. Інші:

      – Чекай, чекай! Як скажу мамі – побачиш!…

      Марія ж не каже: чекай, чекай. Що з того. Піде над річку, порюмсає і знову добре. Знов біжить і верещить. Знов гурт, знов Марія добивається своїх прав. Порепані ноженята тупотять, голос на друге село чути.

      У дев’ять років Марія