Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

Обережно, щоб не розбити тендітну посудину, поставив келих на тацю. Сидів потім, скутий, напружений, все чекав, що Віллі от-от поцікавиться, як воно сталося, що він проґавив Івасюту. А Віллі наче забув, за чим, власне, й приїхав: поринув у спомини. Палив сигарету, розчулено мружився.

      Скільки ж це років минуло, як він із камрадом навчався в тій школі?.. Ах, які то були щасливі часи! Навіть карцер викликає зараз розчулення. Чи не так, любий друже?

      Гайдук обережно притакував, хоч йому зараз було не до спогадів: здавалося, що Віллі в оцих мандрівках у минуле не зовсім щирий. Не для того ж приїхав він до Хоролівки, щоб побачитися з ним, з Гайдуком! І чим довше поринав у спогади Віллі, тим більша напруга наростала у Гайдукові.

      Врешті й Віллі, здається, набридли ці спомини, погасив сигарету, скрушно зітхнув:

      – Отак би погомоніти до ранку… Та, на жаль, ми собі не належимо: війна, друже, війна…

      Гайдук напружився, у нього одразу ж спітніли долоні.

      – З оберстом Крюгером доводилося зустрічатися?

      – Так, – відповів похмуро Гайдук.

      – Серйозний чоловік, – сказав задумливо Віллі. – Пригрозив, що у справі батька дійде аж до Берліна, якщо ми всіх не покараємо. Рицарський хрест – нічого не поробиш!.. – Обличчя Віллі стало зовсім заклопотане, він дивився на Гайдука так, наче казав: жаль мені тебе, старий друже, але що маю робити? Служба є служба… – Як ви того бандита не втримали?

      Здається, й не слухав Гайдука, бо обірвав на півслові:

      – А охорону розстріляли навіщо? Замітали сліди?

      – То вже гестапо…

      – Чому не допитали? – докопувався Віллі: він наче й не чув Гайдука. – Може, серед охорони були його спільники, що допомогли йому втекти?

      – Я тут ні при чім… То гестапо.

      – Йолопи!

      Віллі рвучко звівся, роздратовано осмикнув кітель. Гайдук дивився па старого приятеля, дивився й думав, що зараз вирішується його доля. А може, вже й вирішена? Тільки Віллі незручно рубонути з плеча: як-не-як, а колись таки навчалися разом.

      Віллі ж тим часом поліз до кишені, дістав портсигар. Золото так і сяйнуло Гайдукові в очі, бризнуло світлом дорогоцінне каміння. Віллі натиснув на кнопку – кришка одскочила і тихенька мелодія залунала в кімнаті. Срібні дзвоники вителенькували щось таке ніжне й розчулене, що Віллі аж очі замружив, слухаючи той передзвін.

      Дослухавши музику, дістав сигарету, вгостив Гайдука. Поплескав по плечу, покивав головою:

      – Не вішай носа, камраде! Дякуй долі, що на світі є Віллі, який не забуває старих друзів.

      Знову сів поряд, спитав:

      – Ти знаєш, що з тобою хотіли зробити?

      – Догадуюсь, – гірко відповів Гайдук. – Розстріляти або й повісити…

      Віллі ствердно хитнув головою.

      – І тебе, друже, вже давно закопали б, аби не я…

      – Дякую, Віллі! – В Гайдука аж сльози навернулися на очі, такий був зворушений.

      – Пусте! – махнув недбало Віллі рукою. – Ми, старі вовки, повинні триматися один одного,