Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

на війну, то через місяць і прийшла похоронка.

      – А хто ж тепер вдома?

      – Та тітка Одарка.

      – От до неї й веди. – Тому Федькові більш ні в кого бути. Не міг же він бути братом Степана! Довго плутали кривулястою вулицею, аж поки поліцай сказав:

      – Осьо їхня хата. Сплять уже.

      – Ще б не спали, – буркнув Гайдук. – Вона тебе упізнає?

      – Та, мабуть, що впізнає.

      – Тоді постукай і скажи, що термінова бумага з управи. – Гайдук побоювався, що Гусачка не одчинить опівночі. Ще здумає пробі кричати.

      Поліцай підійшов до сонного вікна, затарабанив у шибку:

      – Тітко Одарко!.. Тітко Одарко!

      У хаті довго не озивалося. Гайдук хотів уже був погрюкати в двері, як шибка враз мов посвітлішала і по той бік спливла якась біла пляма.

      – Хто там? – донеслось, як з могили.

      – Це я, Микола, – з поліції! Вам термінова бумага!

      Тітка якийсь час вдивлялася у поліцая, потім одійшла од вікна. Гайдук одразу ж пішов до дверей, щоб дурна баба, угледівши двох замість одного, не встигла їх зачинити, але по той бік хоча б шелеснуло.

      – Що вона, знову лягла? – спитав роздратовано. – Ану постукай іще раз!

      – Каганець засвітили, – пояснив поліцай.

      Гайдук глянув у бік вікна. Темні шибки освітилися мерехтливо й непевно, по них посунула зламана тінь.

      – Одягаються, – сказав поліцай, заглядаючи у вікно.

      Стукнули хатні двері, зачовгало в сінях. Постояло під дверима, підозріло спитало:

      – Це ти, Миколо?

      – Та я ж!.. Одчиняйте!

      – Носить вас посеред ночі! – бубоніла Гусачка, возячись із засувом. Одчинила нарешті двері. – Що там горить?

      Гайдук одразу ж увімкнув ліхтарик, вдарив їй світлом межи очі. Зробив це навмисне, аби приголомшити, не дати отямитись.

      Жінка охнула, затулилася од світла долонями.

      – Веди до хати! – скомандував різко Гайдук. – Ну!

      У хаті йому шибонув той же прокислий, застояний дух, що і в комірника. Каганець не стільки світив, скільки зблимував блідим немічним вогником, він хилитався туди-сюди, мов доживаючи останні хвилини, й од неспинного того хилитання по ледь освітленій хаті конвульсійно металися тіні. Гайдук трохи постояв у дверях, оглядаючи хату: злидні так і випирали з усіх закутків, злидні аж кричали про себе: і стоптаною взувачкою, що стояла біля порога, й надщербленим посудом у мисникові, й майже голими стінами з двома благенькими рушниками довкола якихось фотографій – темних невиразних плям в отому примарному світлові, й широким, на півхати полом, на якому всі, хто жив у оцій хаті, покотом і спали, – там і зараз хтось лежав, Гайдук помітив чийсь рух, чиїсь очі, що блиснули, мов із нори. «Чи не Федько? – подумав, як про давнього знайомого. – Та вже ж що Федько, де ж йому подітися, Федькові!» – Гайдук так і прикипів поглядом до постелі, того кубла з ряднин, подушок і ще одежини якоїсь, що правила разом і за вкривачку, а вдень одягалась на плечі, але Федька так і не вгледів: зарилося од страху, щеня, боїться й дихнути. «Ну, полеж, Федю, полеж – мені не горить. Ще наговоримося. Я почну поки що з твоєї матусі». Гайдук