Історія філософії. Античність та Середньовіччя. Коллектив авторов

форма діалогу втрачає провідну роль.

      Такий хронологічний поділ, хоч який він вірогідний та корисний для початкової орієнтації, утім недостатній, щоб логічно відтворити таку собі «еволюцію» (чи занепад) філософської думки Платона, сократичної на початку та догматичної у старості.

      До згаданого слід додати, що навіть постать, власне, Сократа відтворена неоднорідно в різних діалогах, де він постає, чи то пак постають погляди, яких він дотримується і які від діалогу до діалогу докорінно різняться між собою. Тому відмінність у діалогах варто тлумачити не лише й не скільки як наслідок послідовного «еволюційного процесу», а зважаючи на те, як відрізняються між собою співрозмовники, обставини та питання, що обговорюються в цих діалогах. Водночас слід мати на увазі, попри їх калейдоскопічне різноманіття, що ці діалоги все-таки є творами одного автора, де висловлено цілісні погляди, хоч і не систематичні, тому цілком слушно аналізувати їх усі, аби визначити головні риси цих філософських думок.

      1.3. Чи існує «філософія Платона»?

      У діалогах наявні теоретичні блоки, до яких автор повсякчас повертається, що є сталими та взаємно перегукуються, відносно відмежовані від решти різноманітних тем, відтворених у діалогах та представлених у вигляді гомологічних об’єктів, що порівнюються, консенсусу між співрозмовниками з певного наукового середовища. Ці блоки можна спробувати поєднати хоча б схематично:

      критика панівних у грецьких póleis режимів, демократії та олігархії («Горгій», «Держава», «Закони»), де запропоновано докорінну соціополітичну реформу у двох різних варіаціях («Держава», «Закони»);

      теорія про душу, її поділ на частини та безсмертя («Федон», «Держава», «Федр», «Тімей», «Закони»); етику евдемонізму, за якою моральна справедливість є необхідною та достатньою умовою для того, щоб досягти щастя;

      теорія ідей як вічних об’єктів, які можна тільки думати і які є ніби «моделями» емпіричної дійсності («Федон», «Держава», «Парменід», «Софіст», «Тімей»);

      теорія діалектики як способу пізнання ідей та упорядкованого сприйняття дійсності («Держава», «Федр», «Парменід», «Софіст»);

      зрештою, можна вирізнити радше схематичну структуру філософської думки, а не чітко окреслений теоретичний блок. Ідеться про постійну схильність Платона до дворівневої поляризації, високе/низьке, сфери існування, думки та поведінки. Через таку схильність виникають полярно відмінні між собою пари, як-от бути/ставати, один/багато, вічність/час, правда/кривда, наука/переконання, добрий/лихий; складові з цих пар тяжіють до того, аби систематично поєднуватись, приміром, вічність, наука, істина, чеснота можуть поєднуватись тільки з поняттям «бути», а тим часом зі «ставати» – поєднуються їхні протилежності.

      Такому полярному способу мислення, що, безсумнівно, сформувався під впливом Парменіда та Зенона, Платон додає ще й нахил до того, аби вставляти між протилежними поняттями третю складову, посередницьку,