Листи до Феліції (1914–1917). Франц Кафка

аву, яким би не був привід; мені стало кепсько від щастя; коли я це читав, то не поклав на стіл яблуко, яке саме збирався з’їсти, – воно просто випало у мене з рук. І коли вже пізніше, набагато пізніше, я почав задиктовувати, і щойно хотів поринути в роботу, у мене в голові одразу ж промайнули думки: «Що ж це? Чому ти інший?» – і я вже знав, чому я був зовсім іншим.

      Нічого ж не сталося; Ти всього лише пишеш, але хто знає, що це означає. Невже це правда, що Ти змусила себе написати цю листівку, тоді як Ти майже не могла писати останні листи?

      Чи це так? Ні, повністю так це не є і не може бути. Хай там як, Ф., не відсмикуй руки, яку Ти мені, хоч і непевно, але все ж простягаєш. Дай її мені, як Ти мені її вже колись давала.

      Але зараз мені знову спадає на думку Твій останній лист і ця «надлишковість». Дозволь мені після цього просити Тебе спробувати зі становища, в якому Тобі добре, звичайно, відносно добре (в цьому я, здається, все ж нарешті переконав Тебе або хоча б позбавив Тебе впевненості у зворотному) приїхати до мене. Але й про це ще не час говорити.

      Зараз лише час попросити Тебе, Ф., знову не мовчати, бо тут у Празі (для мене справді Берлін над Прагою, як небо над землею) я зневірююся від безпорадності, бігаю туди-сюди, нічого не бачу, нічого не чую й постійно живу з тими самими думками, про які зараз теж не час говорити. Лише тому я не прошу Тебе ні про що інше. Скажи мені чесно, що Ти думаєш, і я Тобі відповім так само. Що я думаю, я Тобі не маю говорити, Ти й так все добре знаєш.

Франц

      13 березня 1914 року, Прага

      Лист до Феліції Бауер

      Ти не щаслива, Ф.[1], ще і я надокучаю Тобі. У цьому і є моя біда. Моїм щастям було б бути для Тебе розрадою, хай і маленькою розрадою. Але я не є нею. Моє ставлення до Тебе, з одного боку, і нещастя у Твоїй сім’ї, з іншого боку, Ти розділяєш, наче це дві різні речі, а перша з них – несуттєва. Якщо Ти робиш так, тоді це й справді так або принаймні судячи з усього це так, адже я не хочу щодо цього казати щось певне, це Твоя справа, Ф.

      Я не знаю, як часто перечитував Твої два листи. Там є хороше, звичайно, але також і багато сумного, а найбільше такого, що не є ні хорошим, ні сумним. Твоя сьогоднішня телеграма ще більше згущує фарби, або, кажучи Твоїми словами, без яких я не можу обійтися, робить все більш трагічним. З мого боку це було не надто розумно, можливо, і не надто тактовно просити Тебе приїхати завтра до Дрездена, адже Ти зараз у перші дні після того, що сталося, маєш підтримувати своїх батьків. Це було помилкою, п‘ять слів Твоєї телеграми[2] – це достатнє покарання. Але, можливо, це була не стільки помилка, скільки нездатність розмежувати нещастя у Твоїй родині й мене, як Ти це робиш.

      Облишмо це, Ф., але що має статися? У жодному разі, Ф., у жодному разі Ти не можеш відкинути мене назад у непевність, з якої я, принаймні на крок, вийшов завдяки вчорашнім листам. Цього Ти не можеш зробити в жодному разі, туди, назад, я більше не повернуся, ліпше пожертвую найкращим, що в мене є, і втечу з рештою, байдуже куди. Але якщо ми хочемо рухатися вперед, маємо все ж поговорити одне з одним, Ти теж, певно, такої думки, Ф., хіба ні? Безсумнівно, що найкраще, найлегше, найповніше та без перешкод це може відбутися в Дрездені. Ти сама, між іншим, запропонувала це нещодавно в Берліні й раніше неодноразово згадувала про це. Для цього немає серйозної перешкоди, отож – маєш бажання зробити це наступної суботи? Останнім часом Ти не могла писати, і зараз це завдає Тобі страждань, я також це частково усвідомлюю, це ще одна причина, аби зустрітися. Але, будь ласка, Феліціє, не відкладай це на довше, ніж на тиждень. Подумай, я чужа людина, яка лише раз бачила Тебе в Празі і яка просить Тебе про одну послугу, що є для Тебе дрібницею, для неї ж вона вкрай необхідна. Ти ж не можеш їй у цьому відмовити! Що за дурні балачки! Ти й без цієї причини усвідомила б необхідність зустрічі. Проте, якщо Ти її не усвідомлюєш і знаєш щось, що на Твою думку краще, тоді скажи про це, я погоджуся, аби це лише вивело нас з цього стану; я погоджуся на будь-що, якщо це сприятиме зустрічі. Я міг би приїхати й до Берліна, але, крім того, що, певно, це не буде так добре, як у Дрездені, я ще й боюся приїжджати до Берліна, допоки між нами немає достатньої ясності, мене лякає вигляд перших передмість, лякає перон, де я крутив на всі боки головою, шукаючи Тебе, мене лякає вхід до вокзалу, де я виглядав автомобілі, що під’їжджали, мене лякає все. Лише не зараз! Приїжджай до Дрездена! Дозволь мені бути щасливим, страждати від Твоїх страждань, а не самому від своїх.

Франц

      Я забув сказати, моя мати раділа через Твій лист, і зовсім не було необхідності казати про Тебе гарні слова, вона переказує Тобі щирі вітання, вона хотіла Тобі одразу відповісти, але я попросив її поки не робити цього. Найважливіше зараз, що ми, що спочатку Ти – визначишся. У цьому моя мати лише б заважала Тобі, сподіваюся, вона цього вже не зробила своїм першим листом.

Франц

      17 березня 1914 року, Прага

      Лист до Феліції Бауер

      Ні, Ф., Ти не можеш зараз лишити мене без відповіді, зараз – тим паче. На два листи я знову не отримав відповіді, на два листи, відповідь на які була сама собою

1

Нещастя Феліції були пов’язані з її братом Фердинандом (Феррі): після заручин з багатою нареченою той не лише набрав боргів, а й обікрав свого майбутнього тестя. Справа хоч і не дійшла до суду, але брат був з ганьбою звільнений і був змушений емігрувати в Америку. Квиток на корабель і стартовий капітал, пожертвувавши своїм приданим, йому надала Феліція. На щастя, в Америці Феррі дійсно вдалося встати на ноги, відкрити власну справу, а потім і створити сім’ю (тут і далі прим. пер.).

2

Франц пропонував Феліції зустрітися в Дрездені, між Берліном і Прагою, на що та відповіла телеграмою: «Приїхати Дрезден неможливо вітання Феліція».