2061. Третя одіссея. Артур Чарльз Кларк

приладдя аж на п’ять кіловатів. Як на різдвяну ялинку – дуже красиву, потужне світло від якої легко просвічувало лід. Було так яскраво, так колоритно… Лі першим помітив крізь лід, як із глибини на поверхню стала підніматися якась величезна темна маса. Спочатку ми подумали, що то був риб’ячий косяк – занадто велике було воно, як на окремий живий організм, – а потім той нібито “косяк” почав проламувати собі крізь лід шлях назовні, до нас.

      …було схоже на величезні пасма мокрих водоростей, які повзли по засніженому льоду. Лі побіг назад на корабель, щоб узяти камеру, я залишився спостерігати та повідомляти про все через радіо. Та штука рухалася так повільно, що я без зусиль міг її обігнати. У ті хвилини збудження опанувало мене набагато сильніше за відчуття тривоги. Мені здавалося, що я знаю, що то таке: я бачив фотографії так званих “лісів водоростей” біля берегів Каліфорнії, але виявилося, що я геть-чисто помилявся…

      Я сказав би, що та “водорість” сама себе загнала в халепу. Вона не могла вижити при температурі на півтори сотні градусів нижчій за температуру звичного їй середовища. Продовжуючи рухатися далі вперед, вона замерзала дедалі сильніше – від неї постійно відламувалися заледенілі шматочки, схожі на скло, але вона вперто просувалась у бік нашого космічного корабля, наче чорна хвиля припливу, біг якої кожної наступної миті ставав чимраз повільнішим.

      Я все ще був такий здивований тоді, що не міг розмірковувати тверезо й не міг навіть уявити, що та штука збиралася робити далі.

      …видиратися на корабель, вибудовуючи собі щось схоже на крижаний тунель, яким “водорість” просувалася дедалі вище. Імовірно, той тунель захищав її від холоду – наче як у термітів, що захищаються від пекучого сонячного світла, споруджуючи для себе маленькі коридорчики з багнюки, яка потім швидко сохне.

      …на корабель цілі тонни льоду. Першими повідривалися радіоантени. А потім я побачив, як посадкові опори починають згинатися – і все так уповільнено, наче вві сні.

      Що саме намагалася зробити та штука, я зрозумів тільки після того, як наш корабель почав завалюватися набік, але було вже надто пізно. Ми могли б урятуватися, якби лише здогадалися вимкнути оте освітлення.

      Можливо, та “водорість” – фототроп[17], і біологічний цикл її запускається сонячним світлом, яке час від часу пробивається крізь лід. Або ж її просто привабило наше світло, як світло свічки приваблює нічного метелика. Європа, напевне, досі не бачила нічого яскравішого за наші прожектори.

      А потім наш корабель упав і розбився. Я побачив, як уздовж його корпусу з’явився розрив, і з нього вилетіла ціла хмара сніжинок, на яку через різке охолодження перетворилося тепле вологе повітря, що миттєво вийшло ізсередини. Усі ліхтарі згасли, крім одного, який погойдувався туди-сюди на кабелі за кілька метрів над землею.

      Що було відразу по тому, я не знаю. Наступне, що пам’ятаю, це як я стою під прожектором, біля розтрощеного корабля, а все навколо мене запорошене дрібним свіжим снігом.

17

Фототроп – істота або технічний пристрій, що реагує на сонячне (або денне) світло.