Платонічне кохання. Оксенія Бурлака

небокрай, свято вірячи в те, що попереду на мене чекають щасливі пригоди.

      Я не знала, для чого Бог створив мене. Звісно, мені хотілося бути особливою, а не «сірою мишею». У мені визрівала впевненість, що коли вирвусь із села, то одразу збагну свої таланти. Мені хотілось хутчіш побачити краще життя, знайти друзів, рідні душі, любов. У сільській школі ніхто не намагався розкривати таланти дітей. Усіх налаштовували на те, що треба просто пливти за течією, просто знайти роботу, створити сім’ю, народити дітей. Ця схема мені не подобалась. Подібні перспективи здавались гнітючими. Я прагнула побачити світ, пізнати його глибину і багатогранність. Хотілося знайти своє місце під сонцем.

      Коли я вийшла з автобуса і вдихнула міське повітря, то відчула неймовірну радість і свободу. Мене чекало нове життя. Я відчувала, що от-от десь промайне світлий промінь надії, я піду за ним і там мені буде добре.

      Перша вершина була підкорена. Я вступила на бюджет сама, без допомоги й хабарів. Пару разів ночувала на вокзалі, але потім подружилась із дівчатами, які дозволяли час від часу ночувати у них. Коли почалося навчання – пірнула у нього з головою, хапаючи знання, як порції делікатесу. Одногрупники були привітними. Мене поселили у гуртожитку, і наче все було добре, але через деякий час я зрозуміла, що на одну тільки стипендію у великому місті не виживеш. Іншим студентам батьки надсилали гроші, передавали продукти. У мене такого не було. Доводилось розраховувати лише на себе, тому й почала шукати підробіток.

      Одного дня після пар я блукала центральними вуличками міста і натрапила на ресторан, який називався «Три пташки». Зайшла всередину і виявила, що там дуже затишно. Я поцікавилась, чи не потрібні їм офіціанти. Душею відчувала, що це моє місце і тут буде добре. Після розмови з адміністраторкою мені призначили співбесіду. Незважаючи на відсутність досвіду, я знайшла аргументи, щоб умовити керівництво дати мені шанс, і вже через тиждень вийшла на стажування.

      Спочатку мені було лячно. Коліна трусилися, і я так боялася зробити чи сказати щось не те. Працювати офіціантом важко, особливо якщо твій заклад у центрі міста, де завжди повно народу.

      Люди приходили різні. Хтось приносив із собою добро й усмішки, а хтось так і шукав, до чого б причепитися, присікатися, провокуючи сварку. Спочатку я реагувала на людей-колючок болісно. Після них завжди лишався осад, бо приймала їхні слова, дії, інтонацію занадто близько до серця, шукала свою вину, злилася і нервувалася. Але з часом усе змінилося. Прийшло розуміння, що мій обов’язок – гарно виконувати свою роботу і тримати дистанцію. Допоки ти не приймаєш негатив у свою душу, він залишається з тим, хто його приніс. Коли я змінила своє ставлення до таких ситуацій, працювати стало простіше і веселіше.

      «Якщо є проблема – посмійся з неї», – ось мій девіз, який насправді допомагав триматися на плаву у досить токсичному середовищі. Людина, якщо схоче, може підлаштуватися під будь-які обставини. Я хотіла зачепитися у місті, мені потрібні