Название | Салимове Лігво |
---|---|
Автор произведения | Стивен Кинг |
Жанр | Ужасы и Мистика |
Серия | |
Издательство | Ужасы и Мистика |
Год выпуска | 1975 |
isbn | 978-617-12-8564-4 |
Він глитнув клуб у горлі й рушив до будинку, майже загіпнотизований. Той зирив на нього з ідіотичною байдужістю.
Пройдеш коридором крізь запахи відсирілого тиньку й трухлявих шпалер і шарудіння мишей у стінах. Там так і мусить бути всюди повно всякого розкиданого мотлоху, і ти можеш щось підібрати, можливо прес-пап’є, і покласти собі до кишені. Потім, наприкінці коридору, замість пройти через кухню, ти можеш завернути ліворуч і піднятися сходами, топчучи підошвами тиньковий пил, що роками сіявся зі стелі. Там чотирнадцять сходинок, рівно чотирнадцять. Але верхня менша, несумірна з рештою, немов її додали, щоб уникнути зловісного числа. Стати на верхньому майданчику сходів, поглянути вздовж коридору на зачинені двері. А якщо підеш коридором до них, дивлячись немовби зсередини себе, як ті двері ближчають і більшають, зможеш простягнути руку і покласти її на тьмяну срібну ручку…
Він відвернувся від будинку, і з рота йому вирвався сухий, як солома, віддих. Не зараз. Можливо перегодом, але не зараз. Наразі достатньо знати, що все те досі тут. Воно чекало на нього. Він поклав долоні на капот машини й озирнув місто. Там він міг би дізнатися, хто опікується Домом Марстена і, можливо, пропонує його в оренду. З кухні там можна зробити годящий кабінет для писання, а спати він може в передній вітальні. Але підніматися нагору сходами він собі не дозволить.
Якщо тільки не буде змушений.
Він сів у машину, завів двигун і рушив з цього пагорба в Єрусалимове Лігво.
Розділ другий. Сюзен (І)
Він сидів на лавочці в парку, коли помітив, що на нього дивиться ця дівчина. Дуже гарна білявка в шовковому шалику, яким було пов’язане її світле волосся. Наразі вона читала якусь книжку, але поряд з нею лежав альбом для малювання та щось схоже на вугільний олівець. Був вівторок, 16 вересня, перший день шкільних занять, і парк чарівним чином спорожнів без своїх більш галабурдних відвідувачів. Залишилась хіба що жменька матерів з немовлятами, кілька старих, що сиділи біля Воєнного меморіалу, та ця дівчина, яка сиділа в пістрявій тіні покривленого старого в’яза.
Вона підняла голову й побачила його. Якийсь сполошений вираз промайнув її обличчям. Вона опустила очі на книгу, знов подивилась на нього і почала підводитись; майже передумала; таки підвелася; сіла знову.
Він підвівся і підійшов, теж тримаючи в руці книжку, вестерн у м’якій обкладинці.
– Вітаю, – промовив він люб’язно. – Ми з вами знайомі?
– Ні, – сказала вона. – Тобто… ви ж Бенджамін Міерз, правда?
– Так, – звів він брови.
Вона нервово засміялась, не дивлячись йому в очі, окрім короткого позирку,