На Зеландію!. Максим Кидрук

інків простяглась на півконтиненту, розчавивши чимало інших народів, поглинувши їхні здобутки та історію.

      А тепер головний аргумент: жодна з цивілізацій Південної Америки не мала власного письма. Ні моче, ні чиму, ні аймару, ні навіть інки не спромоглися винайти писемність. А це означає, що, строго кажучи, не існує жодного факту, жодного свідчення про подію, жодної дати чи імені з доіспанської епохи, які були б підтверджені документально. Якщо відкинути археологічні розкопки, то виходить, що всі дисертації та наукові статті про історію Південної Америки, видрукувані за останні чотириста років, опираються на розповіді інків та історії конкістадорів, які є нічим іншим, як переінакшеними розповідями інків. Байдуже, як палко захищають «книгогризи» ту чи іншу теорію, вони мусять розуміти, що їхні першоджерела створювались волоцюгами і авантюристами, чиї опуси кишать історіями про морських чудовиськ, привидів у джунглях та міста, повністю збудовані з золота.

      Наскільки правдивими є історії інків, що стосувалися доіспанської доби? Настільки, наскільки правдивими є історії, що їх розповідає будь-який завойовник. Чесно кажучи, ціла всесвітня історія – це історія цивілізацій-переможців. Переїжджаючи до нового помешкання, ви зразу переклеюєте шпалери. Те саме роблять завойовники: здобутки підкореного народу присвоюються переможцями, а історія – переписується. Так було, так є, і завжди так буде. Факт того, що саме інків викурювали конкістадори з Саксайуамана та Ойянтайтамбо, аж ніяк не означає, що інки споруджували ці фортеці. Так, вони належали інкам. Хто їх будував? Це інше питання. З певністю можна сказати одне: інки зайняли цитаделі, що існували в Андах із незапам’ятних часів. З часом, будучи найсильнішою нацією тогочасної Америки, вони присвоїли не тільки твердині, а й славу їхніх творців. І коли іспанці, немов торнадо, увірвались у Перу, вже не було нікого, хто міг би сказати: «Егей, гляньте – це будували не вони!» Слід віддати інкам належне: ці хлопці не покладали рук, намагаючись витворити щось схоже, але так ніколи й не досягли рівня своїх таємничих попередників. Гляньте ще раз на світлини Мачу Пікчу та Саксайуамана, і ви переконаєтесь, що вони навіть не наблизились до цього рівня…

      Гадаю, на цьому досить. Слід поставити… ні, не крапку… кому чи, може, крапку з комою. Боюсь роздражнити тебе, мій Читачу, і потім залишити незадоволеним, оскільки ця книга не розкриватиме таємниць стародавніх цивілізацій. Ще не час. Історія про Саксайуаман і Мачу Пікчу є лише прикладом, вершиною айсберга моїх роздумів про Перу, Мексику, Ліван та Єгипет. Я розповів її для того, щоб показати, яким чином довідався про єгипетські храми в Дендарі та Абідосі, а також про Баальбек – на сьогоднішній день археологічний сайт № 1 у моєму особистому рейтингу. Невідповідності між офіційною історією і тим, що я побачив у Перу, примусили мене копатися у світовій мережі у пошуку відповідей. Ці копання призвели до відкриття десятків подібних неузгоджень між історією та руїнами Лівану, Сирії, Єгипту.

      Ось так усе почалося. На середину 2010-го я дозрів до рішення, що мушу поїхати