На Зеландію!. Максим Кидрук

й без того невиразні тіні. Інстинктивно втискаючи голову між пліч, я підійшов до перехрестя й оглянув перпендикулярну вулицю. Теж нікого.

      Навскоси, з іншого боку перехрестя стояла синагога. Частину тротуару довкола неї перегороджував сталевий парапет, захищаючи юдейський молитовний дім від неспокійних ревнителів ісламу. За парапетом, біля входу в синагогу, стриміла сіра буда для охоронців, по боках якої стояли пересувні куленепробивні щити з вузькими амбразурами. Місяць тому, коли я прибув у Каїр уперше, довкола будівлі постійно стовбичило троє-четверо озброєних поліцейських. Зараз за парапетом нікого не було.

      Далі вздовж вулиці всі магазини, ресторанчики, офіси були зачинені.

      «Навіть поліція зникла», – по спині затупали мурашки.

      Над вухом, клацнувши, перемкнувся світлофор. Засвітилося зелене. Від несподіванки я відсахнувся. Погамував серцебиття і подався вгору по вулиці Фаріда. Картина, що постала перед очима, неймовірно нагадувала стрічку «Лангольєри», зняту за однойменною повістю Стівена Кінга. Здавалося, час зупинився, відстав і тепер я перебуваю в іншому Каїрі, на п’ятнадцять хвилин позаду реального «зараз», у місті, де більше не лишилося живих людей, де їжа й вода давно зіпсувалися і яке за кілька хвилин почне розпадатися на шматки.

      Обійшовши квартал, я повернувся до готелю.

      О 13:10 крізь вікна готелю просотався перший відгомін далекого шуму. В суміжній із рецепцією кімнаті, де подавали сніданки, працював телевізор. Хасан відірвався від компа і крикнув щось своєму колезі. Звук, що линув з «ящика», миттєво стишився. Крики з вулиці стали виразнішими.

      – Починається, – мовив єгиптянин.

      В «Cairo Stars» більшість кімнат не мали вікон (знаходилися в глибині будівлі). Лиш кілька найдорожчих номерів були відкриті для сонячного світла. Коли гармидер подужчав ще більше, ми з Хасаном побігли у двомісний люкс, чиї вікна виходили на перехрестя Адлі-стрит і вулиці Фаріда. В коридорі до нас приєднався невисокий, але накачаний хлопчина з чорними, як оливки, очима і темним кучерявим волоссям.

      – Марко. – Він простягнув мені руку.

      – Макс. – Тисну долоню. – Ти звідки?

      – Firenze,[11] – відповів хлопець. З мелодійної, аж хвилястої вимови я здогадався, що Марко – італієць, але оте «Firenze» не зрозумів.

      – Що ти сказав?

      – Florence, – виправився хлопець. – Флоренція. Ти?

      – З України. Давно приїхав?

      – Та вчора. У мене медовий місяць.

      Я тихо присвиснув. Оце так пощастило чуваку.

      – Ну, вітаю…

      – З чим?

      – З одруженням!

      – Ага, не смішно.

      Хасан відімкнув двері власним ключем; номер був незайнятий. Велике двоспальне ліжко, трюмо, шафа, кілька тумбочок. Всю дальню стіну займало чималеньке вікно у формі плескатої арки. Єгиптянин кинувся вперед, розвів штори руками, і ми стали спостерігати.

      Нарешті з’явились перші демонстранти. Чоловік п’ятдесят, розмахуючи паперовими транспарантами і горлаючи гасла, сунули по вулиці Фаріда в напрямку площі Тахрір. Я якось

11

Флоренція (італ.).