Галицька сага. Майбутня сила. Петро Лущик

брати Барановські – Ярослав та Роман. Вони обидва були засуджені судом до трьох років важкої тюрми, але після закінчення цього терміну їхні шляхи розійшлися. Молодший Ярослав виїхав до Чехословаччини, вступив до університету. Вже за кордоном спізнався з Коновальцем і навіть був одним з тих, хто створював ОУН. Щодо старшого брата Романа, то проти нього виникли якісь невиразні підозри. Щось конкретне проти Романа Барановського висунути не могли, але про всяк випадок його усунули від керівництва бойовою референтурою Крайової Команди УВО. Але навіть й після свого усунення з лав УВО Роман Барановський мав змогу зустрічатися з ним, крайовим комендантом. А у той злопам’ятний день Роман приїхав до нього не сам, а з новою людиною, котру хотів залучити до організації. Стій-стій! Як його звали? Юліан Головінський напружив лоба. Якесь до болю знайоме прізвище! І десь він його чув, але де? Щось пов’язано з вичавками, але як насправді звали цього другого? Згадав! Макуха. Павло Макуха! Людина, котрій Осип Букшований передавав листа із Совдепії.

      «Погано! Дуже погано! – подумав Юліан Головінський. – І наші ні про що не дізнаються! І Букшованому я не встиг передати наказ Коновальця не повертатися за Збруч!»

      Те, що завтра на нього чекає смерть, Головінський передбачав. Він це зрозумів одразу, щойно слідчий повідомив, що завтра його відвезуть для конфронтації[16] зі свідками, які мали б ствердити, чи був він учасником нападу. Розуміючи, що нічого конкретного проти нього поліція не має, найкращим виходом із цієї ситуації була б його смерть. Що ж, він не дасть їм приводу для цього!..

      Закутого в кайдани Юліана Головінського прив’язали до дерева на тому місці, де два місяці тому боївкарі здійснили напад на поштовий амбулянс, і вбили трьома пострілами з револьвера: два з них поцілили йому в груди, а один – контрольний – у чоло.

      Поліцейські не знали, що за якихось двадцять метрів від місця страти у дуплі розлогого дуба ще чекали своєї черги конфісковані під час тієї акції монети – просто їх ще не всі встигли переправити у безпечне місце.

      7

      Бричка легко котилася гостинцем, кінь уже призвичаївся їхати саме цією дорогою, тому Зося Павловська могла розслабитися. Так добре вона не почувалася чи не вперше від того часу, як оселилася тут. Усі роки жінка остерігалася, що ті бандити, які перестріли її з чоловіком у ліску й пригрозили насильством, колись таки згадають про свої погрози, тому Зося намагалася уникати з’являтися у Перетині, а якщо вже мусила це робити, то проїжджала ненависне село швидко, не зупиняючись. Кожного разу жінка майже наяву відчувала, що з хат на неї дивляться люті очі хлопів.

      У них з Адамом ніколи не було розмов про той прикрий випадок дев’ятирічної давнини, але Зося так і не змогла забути той неприємний момент, коли невідомий обмацував її своїми руками. Саме руки, а не великий ніж, вона хотіла забути назавжди.

      Що ж, недавня акція, проведена поліцією, остаточно згасила спротив українців. Звичайно, те,

16

 Тут – очна ставка.