Бот. Ґуаякільський парадокс. Макс Кідрук

не було нічого дивного, от тільки вода брижилася не так, як мала би брижитися від вітру. Тіто Мелендес із шести років ходив у море і міг сказати, що щось негаразд. Поверхнею прокочувалися аритмічні непримітні коливання, які виникали у довільних місцях і розходилися у довільних напрямках.

      Тіто вдруге облизнув губу. Під водою щось відбувалося.

      Перед тим як схилитись за борт і зазирнути у бірюзову товщу води, еквадорець кинув погляд на екран ехолота. І кавкнув, удавившись слиною.

      – Carajo![8] – старий скочив на ноги.

      Секунду чи дві Тіто думав, що прилад зламався. Скель під ним бути не могло. Які, в біса, скелі? Він за тридцять кілометрів від берега – до дна не менше від двохста метрів! Тіто із силою натиснув на очні яблука, щоб упевнитися, що йому не ввижається, і ще раз глянув на ехолот. Зображення на прямокутному екрані рябіло й мінилося.

      – Не може бути… – прошепотів рибалка. Стравохід болюче стиснувся, у животі забурчало від голоду. Чи то пак від думок про те, що зготує його дружина з упійманої риби. – Косяк!

      Стримуючи кипучу радість, яка могла виявитись передчасною, Тіто перегнувся через лівий борт і наблизив обличчя до води. Він не помилився.

      – Косяк під самим моїм грьобаним кілем!

      Косяк був величезним. І зовсім близько до поверхні. Найближчі до катера рибини металися на глибині п’яти-шести метрів.

      – Марліни, – Тіто роздивився короткі та міцні, загнуті назад спинні плавці та гострі півметрові носи, через які марлінів часто плутають із меч-рибою.

      Не стримавшись, рибалка розсміявся крихким підстаркуватим сміхом, а тоді кинувся до спінінгів і підкрутив котушки, піднімаючи приманки ближче до поверхні. Риба виглядала гарною, великою, але основне – її було багато.

      – О, мої хороші! Давайте… Давайте! Сьогодні на мою стару чекає королівська вечеря.

      Тіто уявив, як увечері нарешті з’їсть нормальну страву, страву лише із риби – чорт забирай, лише риби та соусу! – без остогидлої трави та води. Слина щедро наповнила рот, змочивши солоні від океанського вітру губи.

      А що як удасться зловити декілька? Тіто посміхався, усміх не сходив зі змарнілого обличчя. Марліна вважають делікатесом, страви з нього подають у найкращих ресторанах Кіто, отже, все, що не з’їдять і не засолять, можна буде продати. Намагаючись не сполохати удачу, Тіто гнав геть думки про те, скільки гостроносих красенів устигне витягти на борт, перш ніж косяк піде на глибину. Для початку – один. Хоча б один, зате потім…

      Тіто вдруге перехилився через борт і тільки тоді зауважив, що марліни поводяться якось дивно. За останні півстоліття рибалка бачив тисячі косяків, однак жоден із них не був схожий на те, що роїлося під катером. Звичайний рибний косяк своєю поведінкою нагадує мисляче створіння, цілісний організм, керований невидимим розумом або якою-небудь абстрактною надістотою: він рухається, діє та реагує на небезпеку як одна істота. Марліни, на які дивився Тіто, звивалися, наче черви. Неначе

8

Чорт забирай! (ісп.).