Убивство в Месопотамії. Агата Крісті

коротко розсміявшись, сказала вона. – Бідолашний Девід, вона переслідує тебе навіть на розкопках! Яка нерозумна дівчинка!

      Містер Еммот не відповів, але навіть засмага не змогла приховати, як почервоніло його обличчя. Він підвів голову і подивився просто їй в очі – таким… дуже дивним поглядом – прямим, стійким, наче з викликом.

      Вона ледь-ледь усміхнулась і відвела погляд.

      Я почула, як отець Лавіньї щось пробурмотів, але коли я спитала його: «Що, вибачте?» – він просто похитав головою і нічого не відповів.

      Після цього, того ж дня, містер Колман сказав мені:

      – Річ у тім, що я спочатку занадто сильно не любив місіс Л. Вона затикала мені рота кожного разу, коли я щось хотів сказати. Але зараз я почав краще її розуміти. Вона одна з найдобріших жінок, яких я коли-небудь зустрічав. Коли ви опиняєтеся в її товаристві, то, навіть не усвідомлюючи цього, починаєте розповідати їй усі безглузді історії, в які коли-небудь потрапляли. Я знаю, у неї зуб на Шейлу Райлі, але ж Шейла раз чи два була з нею диявольськи грубою. Це найгірший недолік Шейли – вона не вміє поводитися. І норов у неї, наче у фурії!

      У це я цілком могла повірити. Доктор Райлі розпестив її.

      – Звісно, вона дуже впевнена у собі, адже вона – єдина молода жінка у цьому місці. Але це не виправдовує її тону в розмові з Луїзою: ніби місіс Лайднер для неї – двоюрідна бабуся. Місіс Л. уже не зовсім дівчинка, але вона пекельно красива жінка. Луїза схожа на тих казкових жінок, які виходять із болота з вогнями і заманюють нас. – І він гірко додав: – Ви не скажете про Шейлу, що вона когось заманює. Усе, що вона вміє, – це водити хлопців за носа.

      Я пригадую лише два інші випадки, про які варто сказати.

      Перший – коли я йшла до лабораторії по ацетон, щоб почистити пальці, які стали липкими від клеєння керамічних виробів. Містер Меркадо сидів у кутку, похиливши голову на руки, і я подумала, що він спить. Я взяла потрібну мені пляшку і пішла геть.

      Того ж вечора, на мій превеликий подив, місіс Меркадо раптом накинулася на мене.

      – Ви брали пляшку ацетону в лабораторії?

      – Так, – відповіла я, – взяла.

      – Але ж вам добре відомо, що в кімнаті старожитностей завжди зберігається пляшечка.

      Сказано це було досить сердито.

      – Справді? Я не знала.

      – Гадаю, усе ви знали! Вам просто закортіло понишпорити там. Я знаю, які ви – медсестри.

      Я витріщилася на неї.

      – Я не знаю, про що ви кажете, місіс Меркадо, – з гідністю відповіла я, – але я не люблю нишпорити.

      – Ні! Звичайно ж ні. Гадаєте, я не знаю, для чого ви тут?

      Правду кажучи, на хвилину чи дві я подумала, що вона, напевно, випила. Я пішла, не промовивши більше ні слова. Але мені здалось, що це дуже дивно.

      В іншому випадку нічого особливого не було. Я намагалася спокусити цуценя шматочком хліба. Але воно виявилося дуже боязким, адже всі арабські собаки переконані, що від людини не слід очікувати нічого доброго. Воно побігло геть, а я пішла за ним крізь арку і зайшла