Убивство в Месопотамії. Агата Крісті

стан, в якому я тоді перебувала, – спантеличеної, стривоженої жінки, сповненої підозр, що щось не так, і ці підозри міцнішали кожного дня.

      Бо в одному я не сумнівалася: дивне відчуття напруження і скутості – не вигадка. Воно відповідало дійсності. Навіть нечутливий Білл Колман одного разу зазначив:

      – Це місце змушує мене нервуватися, – почула я його скарги. – Вони завжди такі похмурі?

      Він звертався до Девіда Еммота, іншого помічника. Містер Еммот мені радше подобався: я була впевнена, що його мовчазність не є ознакою недружності. У ньому відчувалося щось непохитне і заспокійливе у цій атмосфері загальної непевності, коли ніхто не знав, що саме відчували чи думали інші.

      – Так, – сказав він у відповідь містерові Колману. – Цього разу все не так, як торік.

      Але більше на цю тему він нічого не додав і взагалі не говорив більше.

      – Я не можу зрозуміти, що ви, власне кажучи, маєте на увазі, – роздратовано буркнув містер Колман.

      Еммот знизав плечима, але не відповів.

      У мене сталася досить пізнавальна розмова з міс Джонсон. Ця жінка мені дуже сподобалась: вона здалася мені обдарованою, практичною та розумною людиною. До того ж мені впало в око її відверте поклоніння таланту доктора Лайднера.

      Користуючись нагодою, вона розповіла мені історію його життя з юних днів. Вона знала кожне місце, де він проводив розкопки, і результати цих розкопок. Я майже наважуся присягнути, що міс Джонсон могла процитувати кожну лекцію, яку він коли-небудь читав, бо вважала його, як вона мені зізналася, найкращим з нині живих археологів.

      – І водночас він такий простий. Такий… не сьогосвітній. Йому зовсім не властива зарозумілість. Тільки справді чудова людина може бути такою простою.

      – Досить точно підмічено, – погодилась я. – Великим людям не потрібно підкреслювати свою значущість.

      – І він такий безтурботний… я не можу передати вам, як весело ми проводили час у перші роки, коли приїздили сюди, – він, Річард Кері та я. Ми були такою щасливою компанією. Звичайно, Річард Кері працював із ним до цього, у Палестині. Їхній дружбі вже десять років. Ну а я знаю його вже майже сім.

      – Який вродливий чоловік, цей містер Кері, – зауважила я.

      – Так, гадаю, так воно і є.

      Вона промовила це досить різко.

      – Але він трохи замкнений, чи не так?

      – Він раніше таким не був, – швидко відповіла міс Джонсон. – Це лише відтоді…

      Вона несподівано замовкла.

      – Лише відтоді… – повторила я, спонукаючи її говорити далі.

      – Ну, то я так. – Міс Джонсон багатозначно знизала плечима. – Зараз багато чого змінилося.

      Я не відповіла. Я сподівалася, що вона продовжить – і так воно і сталося, – але перед тим як висловити свої зауваження, вона розсміялася, ніби бажаючи зменшити їхню важливість.

      – Боюся, я досить консервативна і старомодна людина. Я іноді думаю, що, коли дружині археолога не дуже цікаві всі ці розкопки, з її боку було б розумніше не супроводжувати експедицію. Це часто призводить до суперечок.

      – Місіс Меркадо… – припустила