Обліковець. Марина Троян

у двір, попрямували до невеликого, але добротного будиночка. Ясна річ, нас вони не побачили.

      То це їх ми тут стільки чекали? Я не знав цих двох, не знав, що від них хоче Сорой, не знав точно, які знання від мене взагалі вимагалися, але розумів, що без цієї парочки не відбудеться дійство, яке чомусь має для нас значення.

      Непроханими, але, напевне, важливими гостями ми почимчикували до будинку.

      Усередині, на перший погляд, усе також було акуратно й добротно. Але це враження розвіялося відразу, як, оминувши сіни і кухню, ми опинилися у вітальні. Тут неначе промчало стадо диких кабанів: килимки були зібгані, на підлозі валялися книжки, розбиті рамки з фотографіями, скриньки й чашки; штора, зірвана разом із карнизом, теліпалася собачим вухом, зачепившись за картину; перекинутий журнальний столик лежав на бочку, немов оплакуючи розбитий поруч вазон. Здавалося, усе, що тут було живого, понищене. От тільки з дивана біля стіни чулися схлипи та стогони.

      Висока худорлява дівчина з екзотичним ім’ям Лейла на ходу поскидала із себе валянки та верхній одяг і тепер здавалася ще вищою й худішою. Вона швидко закатала рукави затасканого ядуче-рожевого светра, милом вимила руки по лікоть та кількома прискоками довгих ніг добігла до дивана. У її воронячо-чорному заплутаному волоссі, смаглявій шкірі, швидких і доладних рухах мерехтіла грація амазонки, але карі зіщулені очі, напружене підборіддя й звіряча вправність змушували насторожитися й відсахнутися.

      Друга дівчина також швидко вилущилася з обмоток і, залишившись в одних джинсах і зеленій кофтині, відразу вилюднілася. Вона була занизька порівняно із супутницею, але без своєї ряднини вже не здавалася опецькуватим вайлом, а скоріше забутою всіма та вкритою пилом іграшковою лялечкою. Її тендітна фігурка, гладеньке русяве волосся, забране з лоба обручем, великі очі та м’які, неначе плаваючі рухи підсилювали це враження.

      «Лялечка» добігла до дивана трохи раніше за чорнявку, стала на коліна й прибрала мокре волосся з обличчя дівчини, яка тут лежала.

      – Я привела допомогу, – лагідно промовила вона. – Заспокойся, усе буде добре!

      Істота з дивана очманіло зиркнула на Лейлу. Та підійшла, рішуче висмикнула в дівчини покривало, у яке вона куталася й ховала обличчя, та поклала обидві руки на її величезний живіт.

      – Давно болить? – чітко й майже агресивно спитала Лейла у вагітної. Дівчина з якимось страхом чи, може, навіть гидливістю скинула зі свого живота Лейлині руки та забилася в істериці.

      – Де баба Химка? – заверещала вона на «лялечку». – Дурепо, кого ти мені привела? Веди бігом сюди бабу Химку, а то я зараз вмру!

      «Лялечка» (вона ж Міла, як шепнув мені Сорой, старша сестра вагітної шістнадцятилітньої Полі), отримавши кілька сліпих ударів від істеричної сестри, тільки дужче притислася до дивана і продовжувала гладити її по голові.

      – Баби Химки немає, – лагідно пояснювала вона, ніби мати говорила з хворою дитиною. – Вона в лікарні й не може до тебе прийти. Але ця дівчина – її дочка, вона навчена бабою Химкою й зможе