Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр

на кострище, шукаючи в ньому чорну хламиду.

      – Піздєц, – сказав рябий, що досі жував проскурку.

      – І так скоко прадєржался! Колдун какой-то.

      – Чародєй, нє іначє. Ти би витєрпєл стоко, Вань?

      – Ну, нєт. Мнє і сейчас нєвтєрпьож. Паґналі чьо-то паіщєм.

      – А єнто правда, что ані всє ішо дєвочкі? – ковтнув слину рябий, дістаючи з кишені ще одну проскурку.

      – Правда, правда. Токо ти апаздал малость. Всєво на мінутку.

      – Что, і та каланча, каторая пастаршє, тожє била дєвочкой?

      – Вопрос нє ка мнє. Бєжім, а то нам разє што ліліпутка астанєтся.

      Вони розбіглися хто в стайню, хто в садок, хто в келію.

      Коли рябий, на ходу застібаючи ширіньку і доїдаючи чергову проскурку, повертався з Ванькою від монастирського саду, він ледве не вдавився. Назустріч їм сунула мара в чорній хламиді з напнутим на голову клобуком. Рябий подумав, що то сама смерть прийшла по їхні душі, бо в руках у хламиди була коса.

      – Сматрі, Вань…

      Але Ванька й сам уже побачив привиддя, заточився, трохи не впав.

      – Чьорний монах, бля, – він зняв з плеча довгу трилінійку.

      – І покотяться звізди в гієну огненну! – заволала хламида.

      – Дак ето жє тот колдун проклятий! – здогадався рябий. – Жівой, что лі?

      – Уму нєпостіжімо.

      Варфоломій, замахнувшись косою – у-у-у-у! – і вигукуючи щось незрозуміле, йшов прямо на них. Вертлявий Ванька скочив убік і так калатнув дулом гвинтівки по кіссю, що Варфоломій полетів в один бік, а коса – у другий.

      – Что, в аґнє нє ґаріш і в вадє нє тонєш? – наступив йому чоботом на груди рябий. – Ти на каво с касой палєз, калдавскоє атродьє? Какую мєсть тєбє за ето прідумать? Ґаварі, прідурок. Пулі на тєбя жалко.

      – А чєво здєсь думать? – пхикнув Ванька. – В аґнє нє ґаріт, так давай папробуєм воду! Пруд-то вон блізка.

      Вони взяли Варфоломія за ноги й потягли лісовою стежкою вниз до Гайдамацького ставу, що блищав у балці відразу за валом. Так волокли його крутосхилом, що голова раз по раз підстрибувала на оголеному корінні дерев. Варфоломій не подав і звуку На березі ставу вони знов узяли його за руки й за ноги, розгойдали і пошпурили чимдалі у воду Легесенький Варфоломій якось так безшумно опустився на ставкове плесо, що зовсім не здійняв бризок. Наче то був не чоловік, а тріска. Упав нечутно та так і лежав на воді горічерева, навіть не думав тонути. Його клобук і хламида надулися, тримали Варфоломієві мощі на плаву, чи, може, він і без того не тонув, такий був ветхий і висушений.

      – Нєт, я віжу, етаму нє будєт канца, – сказав Ванька, рішуче зняв із плеча трилінійку й пересмикнув замок.

      – А можєт, нє нада? – завагався рябий. – Єслі єво і пуля нє вазьмьот, я рєхнусь.

      – Да брось ти.

      Ванька прицілився, натиснув на спуск: цок. Бойок злегенька клацнув, але пострілу не було.

      – Ідьом атсюда, пака цели, – рябий відвів дуло різко убік.

      – Абикновєнная асєчка, чєво ти?

      – Вряд лі, – сказав рябий. – Колдун он і єсть колдун. А тут ещьо