Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)

а тоді швидко вернувся і дав лакеєві, котрий слугував мені при столі, оте єдине шести-франкове екю, володіючи яким, я так захоплено будував собі надхмарні палаци.

      – Через тиждень, – розповідав далі Робер, – впевнившись, що французи й не думають нікого гільйотинувати, маркіз дель Донго вернувся з берегів Комо,[31] із родинного замку Гріанта, куди він хоробро шаснув з наближенням нашої армії, покинувши на поталу війни свою молоду вродливу дружину та сестру. Маркізова ненависть до нас дорівнювала його боягузтву, тобто була безмірна; смішно було дивитися на бліде, опасисте обличчя цього святенника, коли він аж стелився переді мною. Тільки-но він повернувся в Мілан, як на другий день мені видали три лікті[32] сукна й двісті франків з шестимільйонної контрибуції, – я знову вбився в пір'я і став за кавалера своїм господиням, бо почалися бали».

      Історія лейтенанта Робера була подібна до історії всіх французьких солдатів, – замість кепкувати зі злиднів відважних цих вояків, до них відчували жаль і полюбили їх.

      Пора несподіваного щастя й сп'яніння тривала лише два коротких роки; шаленство, яке охопило усіх людей, було таке безмірне, що пояснити його можна тільки одним історичним і глибоким міркуванням: цей народ нудьгував ціле століття.

      Колись у дворах Вісконті й Сфорца,[33] славетних герцогів міланських, панувало любострастя, притаманне південним краям. Але від 1624 року, коли Мілан захопили іспанці, мовчазні, бундючні й недовірливі правителі, яким скрізь увижався бунт, веселість пропала. Низи, наслідуючи своїх повелителів, більше поривалися мстити за найменшу кривду ударом кинджала, ніж тішитися кожною миттю життя.

      З 15 травня 1796 року, коли французи вступили до Мілана, і до квітня 1799 року, коли їх звідти вигнали після поразки під Кассано,[34] всюди панувала шалена радість, веселощі, насолода, забуття всіх гнітючих приписів чи принаймні здорового глузду, і навіть старі купці-мільйонери, старі лихварі, нотарі перестали якийсь час супитися і ганятися за наживою.

      Лише кілька родин високої знаті, ніби роздратовані повсюдною веселістю і буянням усіх сердець, повід'їжджали до своїх маєтків. Щоправда, ці благородні й заможні родини були вирізнені невигідним для них чином при розкладці контрибуції на потреби французького війська.

      Обурений такими святковими веселощами, маркіз дель Донго один із перших сховався до свого пишного замку Гріанта, неподалік міста Комо, куди дами незабаром привезли й лейтенанта Робера. Цей замок колись був фортецею, і за розташуванням, мабуть, не має собі рівного в світі, бо стоїть на високому плоскогір'ї, що здіймається на сто п'ятдесят футів[35] над чудовим озером, більшу частину якого можна бачити з вікон. Предки маркіза дель Донго збудували замок ще в п'ятнадцятому сторіччі, як про це свідчили мармурові плити з дворянським гербом; там збереглися підйомні мости і глибокі рови, правда, вже без води. А проте мури в вісімдесят футів заввишки і в шість футів завтовшки могли

31

Комське озеро (озеро Комо) – мальовниче озеро на півночі Італії.

32

Лікоть – старовинна «природна» міра довжини, дорівнювала приблизно довжині людської ліктевоі кості, від 38 до 48 см.

33

Вісконті, Сфорца – правлячі міланські герцоги з кінця XIII – початку XIV до середини XVI ст.

34

Кассано – місто в Ломбардії, під яким 27.IV. 1799 р. французьке військо було розбите російсько-австрійською армією.

35

Фут – міра довжини, прибл. 0,3 м.