Роксоляна. Осип Назарук

[31] Вона ніби символізує нескореність вільної духом людини, її спроможність стати на бій проти долі і перемогти. Причому без містики і чудес. Кожний із авторів, котрий писав про Роксолану, не міг не відзначити силу її характеру та інтелекту, рішучість, розуміння людської природи та механізму політики і влади. Свідомо чи ні, такі автори показують, що ця жінка – феномен, незвичайна постать великого масштабу, яка сама зуміла утвердити себе в історії.

      Немає на сьогодні відомих підстав і необхідності створювати з неї символ українського патріотизму. Але й соромитися такої землячки немає чого. І добре, що на згадку про неї поставили монумент в Рогатині, хоча й був «ідеологічний» спротив. Вона не може бути постаттю національної історії, вона належить до історії Османської імперії, а для нас вона – символ непереможності духу і приклад, як треба не опускати рук, боротися, виживати й вірити у краще майбутнє.

      Ю. Кочубей

      Глава І

      Страшне весілля

      1

      Не знаєш ранком,

      Що буде вечерком.

Народна приповідка

      Було то в гарячий літній вечір 1518 р.

      Золота велика звізда дня помалу заходила в найбільший став Поділля, що в блискучім озері світла лагідно шелестів м’ягкими хвилями води. Вона мов цариця лагодилася до сну на своїм м’ягкім пурпуровім ложі. За ставом видніли темні окопи й білі стіни Рогатина та спокійна лента тихої річки Липи.

      В такий час із-за синьої смуги лісу показалися чотири вози на порошнім шляху, що провадив зі Львова до Рогатина. На них їхали весільні гості. То старий Дропан, львівський купець, їхав з сім’єю в Рогатин женити свого одинака Стефана з дочкою о. Луки Лісовського – пароха при церкві св. Духа, на передмістю Рогатина.

      Молодий Стефан Дропан, що вже від двох літ любився в Настуні Лісовській, не пам’ятався з весільної радості. Він більшу часть дороги йшов попри вози, хоч з нього сміялися, що й так скорше не буде на місці.

      – Не спішися, бо й так не знати ранком, що буде вечерком, – говорив йому батько, що вже переняв цю улюблену приповідку від свого свата, батька Настуні, який часом приїздив до свого брата, що був священиком при церкві св. Юра у Львові. Але Стефан то випереджував вози, то оставав позаду, щоби свобідніше віддаватися своїм мріям про щастя. І не бачив і не чув нічого, пріч своєї дівчини коло себе, хоч її не було тут. Не бачив ні синявої шати шалвій, ні смілок у тінистих місцях лісів, які переїздили, не бачив золотистої імли беріз, ні пахучої м’яти, ні гнучкого ломиносу, ні яглиці, ні жовто-червоної дівини, ні холодку, ні копитника-стародуба, хоч ішов по них.

      – Йому тепер цвіте папороть… – говорили про нього весільні гості, прихильно сміючись.

      А в його серці цвіла й пахла любов.

      Він раз у раз згадував, як вона починалася і як перший раз побачив Настуню на подвір’ю церкви св. Юра у Львові. Відтоді життя було для нього одною смугою світла, запаху й музики. І боротьби.