1984. Ми. Джордж Оруэлл

вам доведеться замінити петлі, якщо ви надумаєте його розкласти».

      У протилежному кутку стояла невелика книжкова шафа, і Вінстону вже кортіло подивитися, що там є. Однак виявилося, що там не було нічого, крім сміття та купи мотлоху. Пошук і знищення книг проводились серед пролів так само ретельно, як і всюди. Було дуже малоймовірно, щоб десь у Океанії існував екземпляр книги, надрукований до 1960 року. Старий, все ще тримаючи лампу над головою, стояв перед картиною у рамі з рожевого дерева, яка висіла біля каміну, якраз навпроти ліжка.

      «Якщо вас раптом цікавлять старовинні гравюри…» – обережно почав він.

      Вінстон підійшов, щоб роздивитися картину. Це була сталева гравюра із зображенням овальної будівлі з прямокутними вікнами і невеликою вежею. Навколо будівлі була огорожа, а на задньому плані була якась статуя. Вінстон деякий час дивився на гравюру. Місце здавалося якимось віддалено знайомим, хоча статую він не пам'ятав.

      «Рама прибита до стіни, – сказав старий, – але я можу зняти її для вас».

      «Я знаю цю будівлю», – нарешті сказав Вінстон. «Тепер це руїни. Вона стоїть прямо посеред вулиці перед Палацом правосуддя».

      «Так, так, біля будівлі суду. У неї влучила ракета… багато років тому. Колись це була церква Святого Климента Датського, так вона називалася. Він винувато посміхнувся, немов усвідомлюючи, що сказав щось смішне, і додав: «апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони».

      «Що-що, перепрошую?» – запитав Вінстон.

      «Це ви про «апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони?» Це була пісенька, яку діти часто наспівували, коли я і сам ще був малий. Не пам'ятаю вже, як там далі співається, але кінцівка була така: «От запалю я свічки – зможеш в ліжечко лягти. От візьму я свій тесак – не втечеш ти аж ніяк». Була така гра, діти ставали по двоє один за одним і, взявшись за руки, утворювали з рук щось на зразок коридору. Ти йшов під руками, і коли пісенька доходила слів: «От візьму я свій тесак – не втечеш ти аж ніяк», руки опускалися і ловили тебе. У пісні були назви всіх лондонських церков. Ну, точніше найбільших».

      Вінстон задумався, намагаючись визначити, в якому столітті була побудована зображена на гравюрі церква. Визначити вік лондонських будівель завжди було непросто. Все велике та вражаюче, якщо воно було досить новим на вигляд, автоматично оголошувалося побудованим після революції, в той час як все, що було явно побудоване раніше, відносилося до якогось незрозумілого туманного періоду, який називали Середньовіччям. Вважалося, що епоха капіталізму не принесла нічого цінного. Історію неможливо було вивчити ні за архітектурою, ні по книгах. Статуї, надписи, пам'ятники, назви вулиць – все, що могло пролити світло на минуле, систематично змінювалося.

      «Я ніколи не знав, що це була церква», – сказав Вінстон.

      «Насправді їх багато збереглося, – сказав старий, – хоча зараз їм знайшли інше застосування. Так, як же там далі співалося? А, згадав!

      «Апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони!»

      І