Ключі Марії. Андрей Курков

думки найкраще проганяти коньяком. Ціни на набережній кусалися, і ноги вивели Олега в провулок неподалік від готелю «Ореанда», в провулок, де він полюбляв бувати й раніше. Там, завдяки віддаленості від моря, коньяк ставав доступнішим, а кава, доволі поганенька, здавалася смачною і бадьористою. І ось разом зі словами «Чого сумуємо?», що прозвучали підлітковим дзвінким голосом, який дисонував з віком промовця, на стілець навпроти опустився чоловік з тонким, орлиним носом і веселими сірими очима, худий і довгорукий, у шортах і у футболці з обличчям Пушкіна і написом «Пушкінський Ліцей».

      – Та не сумую я! – відповів Олег. – Щойно приїхав. Намагаюся отямитися після дороги.

      І він кивнув на келих з коньяком.

      – Сам приїхав? – здивувався чоловік, простягаючи руку. – Я – Адік, з Одеси.

      – Олег Бісмарк, з Києва.

      – Бісмарк? – здивувався Адік.

      – Можна просто Олег, Бісмарк – це так, прізвисько…

      – Ти що, німець?

      – Ні, я азартний. І народився теж 1-го квітня.

      – У день дурня?

      – У день гумору.

      – Ну, так, це краще. А що, Бісмарк був азартним?

      – Ага, в казино любив ходити, коньяки пив.

      – А-а! Тепер зрозуміло! – Адік промовисто опустив погляд на келих з бурштиновим напоєм. – А я ж подумав, що ти теж німець. Бо я – з бессарабських німців. За паспортом – Адольф, завдяки батькові. Він полюбляв казати «Гарне ім’я, воно ж не винне!» Але Адік – значно краще! І про Гітлера зі мною ніхто не жартує. Ну, а якщо ти такий азартний, як Бісмарк, то можу дещо запропонувати. Якраз для азартних.

      – А що? – пожвавився Олег.

      – Нічне шукання скарбів.

      – Чому нічне?

      – А щоб ніхто не бачив і ніхто не відібрав, якщо щось знайдемо.

      – Так, цікаво! Але я сюди відпочити приїхав.

      – Одне іншому не заважає. Вдень відпочиваєш, вночі шукаємо скарби.

      Що знайшли вони тієї першої спільної червневої ночі в могилі тавра, яку, підсвічуючи ліхтариками, перегребли в чотири руки пальцями, пропускаючи через них увесь пісок, усі камінчики, усі грудки глини, а також кістки і кісточки, хребці й інші залишкові людські деталі, які сотнями років чинили опір спробам води і землі розчинити їх у собі, перетворити на живильний ґрунт? Начебто і нічого особливого! Ну, два десятки намистинок: перламутрових і керамічних – чи то справді з намиста, а чи з браслета або вервиці? І ще знайшли довгастий шматок іржавого заліза. Адік відразу поклав його собі до кишені. Сказав, що дасть раду з ним пізніше.

      – Ну все, – повідомив йому тієї передсвітанкової години Адік. – Тепер можеш вважати себе археологом. Чорним археологом!

      – «А хіба не краще «чорним шукачем скарбів»? – перепитав Олег, згадуючи першу розмову з Адіком у каварні.

      – Шукач скарбів – звучить по-дитячому. А «чорний шукач скарбів» – двозначно. Ну, як, наприклад, темношкірий археолог. – розсміявся