Ключі Марії. Андрей Курков

кімнату, чи не залишилося щось, що може зрадити його недавнє заняття.

      Відчиняв двері, навіть не запитавши, хто там. А відчинивши, обімлів.

      Перед ним стояла, похитуючись, Ріна у яскраво-жовтій куртці-вітрівці. Вочевидь, вже випила. Рукою вона притримувала на плечі лямку шкіряного наплічника.

      – Що, не чекав? – видихнула і посміхнулася.

      – Ні, – признався Олег. – Та і я ж… Я ж тобі адреси не давав.

      Ріна махнула рукою і зробила крок вперед. Бісмарк відступив, пропускаючи її в коридор. Вона скинула черевички, ледве потрапила петлею куртки на гачок вішалки і пройшла, похитуючись, далі. Вже в кімнаті відсунула стілець від столу і всілася. Свідомо впустила наплічник на підлогу, провівши його падіння саркастичним поглядом. Роззирнулася і звернула увагу на застелену розкладну канапу.

      – Ти що, на канапі спиш? – щиро здивувалася.

      – Так, а що?

      Вона гмукнула і несподівано гикнула. Обернулася до Олега. Попросила води.

      Гикавка минула разом з першим ковтком.

      – Ти мене погодуєш? А то я щось зголодніла!

      – Можу вермішель зварити! – запропонував Бісмарк. – І шпротний паштет є!

      – Паштет залиш собі, – Ріна махнула рукою. – А вермішель звари! Це можна! Дитинство згадаю.

      Олег мовчки пішов на кухню. Поставив каструлю з водою на вогонь.

      – Отже, у тебе ще серйозних стосунків не було! – міркувала вона, жуючи вермішель і знову озираючись на канапу.

      – Чому ти так думаєш?

      – Ти знаєш, що дівчата бачать в канапі?

      – Що?

      – Розпусту і випадкові ночі!

      – Ну я тут один живу, мені вистачає, – промовив Бісмарк. – Вона, до речі, не стара. Сам купував.

      – Ага, – кивнула Ріна. – Була б у тебе подруга, змусила б ліжко купити.

      – Та була, і не одна, – Олег знизав плечима. – І не змусили.

      – Тому, що зрозуміли – ти їм не підходиш. Як і твоя канапа. Коньяку наллєш?

      – А якщо в мене нема?

      – Тоді у мене є, онде! – вона опустила погляд на шкіряний наплічник, що лежав на підлозі біля її ніг.

      – Наллю, і в мене є, – промовив Олег.

      Налив і їй, і собі.

      – Здається, мене знову накриває, – в її голосі зазвучало занепокоєння.

      – Що тебе накриває?

      – Депресія, страх.

      Вона вихилила чарку і запитально подивилася на господаря.

      Він знову налив.

      – Може, тобі потрібен психолог? – припустив Олег.

      Ріна важко зітхнула, подивилася на свій манікюр і враз немов заново ожила.

      – Ти що-небудь викопав? – запитала вона раптом, «вистріливши впритул» пильним поглядом в очі Бісмарку.

      – Звідки ти знаєш? – Олег відчув острах.

      – Ну, ти ж чорний археолог? Сам розповідав.

      Олегів переляк минув. Він дивився їй в очі і не бачив у них жодної небезпеки, тільки ознаки чи то меланхолії, чи то п’яної спроби зібрати в «пучок» розсіяну увагу.

      – Можу