Львiвська гастроль Джимі Хендрікса. Андрей Курков

спочатку пива, потім кави.

      – Кави немає, пиво є. Беріть у холодильнику.

      Тарас узяв пляшку. Простягнув хлопчині. Той відкрив, дістав чисту склянку.

      – Може, вам Інтернет увімкнути? – запропонував.

      – Увімкни, – знизав плечима Тарас.

      Хлопчина вийшов із-за барної стойки, сів за комп'ютер. Монітор засвітився, з'явилося зображення.

      – Ну от, сідайте! – поступився він місцем Тарасу.

      Тарас влаштувався за комп'ютерним відсіком. Праворуч і ліворуч його індивідуальний простір захищали дерев'яні перегородки.

      Монітор освітлював маленьку стільницю з клавіатурою та мишкою краще, ніж будь-яка лампа. Тарас відсунув од себе клавіатуру. Налив пива в склянку. Пригубив. Потім дістав із кишені темно-синьої китайської куртки білий пластиковий тубус із-під гомеопатичних кульок. Відкрив. І акуратненько висипав на стіл два десятки маленьких камінчиків. Деякі з них були темніші, деякі світліші, але всі сірі. Відпив пива ще раз і почав пальцями ці камінчики рухати.

      – У тебе лупи немає? – крикнув він у бік бару.

      – Немає, – відповів хлопчина. – Ручка і папір є, а лупи…

      – О! Дай мені паперу! – попросив Тарас.

      Хлопчина приніс чистий аркуш А-4.

      Тарас відразу зсунув долонею камінчики на біле полотно паперу. Вони стали помітніші.

      – Що це? – запитав працівник цілодобового інтернет-клубу, що затримався за спиною клієнта.

      – Це? – перепитав, обернувшись, Тарас. – Це лікувальні камені, – пожартував він.

      – А від чого вони лікують?

      – Іще не знаю, потрібно провести декілька експериментів…

      Хлопчина, перед тим як відійти назад до барної стойки, обдарував Тараса підозрілим поглядом.

      Допивши пиво, Тарас акуратно зсипав із паперу камінчики назад у пластиковий тубус, закрив його і засунув у кишеню.

      Розплатився й пішов.

      Туман уже починав здійматися над Львовом, ніби вулиці самі виштовхували його вгору.

      Скрипнули двері парадного. Тарас подивився на дерев'яні сходинки, кожна з яких, наче клавіша розладнаного рояля, видавала непередбачуваний звук. П'ята сходинка була найгучнішою та найпронизливішою. її звук якимось чином одразу будив сусіда з першого поверху – злопам'ятного Єжи Астровського, колишнього перукаря, колишнього банщика, колишнього палітурника і колишнього охоронця універмагу. Зараз Єжи Астровського можна було назвати просто «колишнім». Більше він ніде не працював, зате регулярно пив і, напившись, шукав співрозмовників, при цьому виключно тверезих. До п'яних він сам у п'яному стані ніколи не підходив – боявся. Може, цією поведінкою хотів підкреслити, що і сам він небезпечний, коли п'яний? Але у небезпеку, що йшла від нього, вірилося важко. Зовні він був пухнастий і котоподібний. Навіть коли він скандалив із Тарасом через шум, по його обличчю, худому, красивому, з тонкими рисами, було очевидно, що він потребує ласки та жалості, а через відсутність їх він і скандалить.

      Тарас переступив п'яту сходинку і, подолавши ще з десяток, зупинився біля своїх дверей.

      Із тихого