Повія. Панас Мирний

Жук глянув на його, – Попенко, наче дим, щез за дверима.

      – І охота тобі з тим бурсаком воловодитись? – сказав йому, скривившись, наче після чого кислого, Шестірний.

      – Не твоє діло. Зась!

      Шестірний призро глянув на Жука і, посунувши руки в кишені, заходив по хаті. Настала тиша. Знайома уже молодиця-служка увійшла, розставила стіл серед хати; накрила, настановила тарілок і знову вийшла. Незабаром пахощі страви рознеслися по хаті. Шестірний і Жук сіли.

      – Тобі подать, Петре? – спитав Жук.

      – Ні, я сам устану, – одказав Телепень зводячись.

      – До обіду то і встану, а в гімназію так і недужий, – промовив Шестірний.

      – А тобі яке діло? – грізно спитався Жук.

      – Того, що сьогодні питали: чого так довго боліє.

      – Знаємо ми, як питали. По вашій милості сьогодні треба ждати надзирателя. Знаємо! – бубонів Жук.

      – Чого ж по моїй милості?

      – Того, що ви лащитесь, як та собачка. І вже поспішили сказати, кому що треба.

      Шестірний перемінився в лиці – поблід, задрижав і, одвернувшись від Жука, почав тихо сьорбати борщ. Петрусь устав і сів за стіл. Попенко лукаво визирав з-за дверей.

      – Тимофію-брате! прости мене! – замоливсь він до Жука, – я більше не буду. їй-богу, не буду!.. Не будеш битися?

      І, се кажучи, почав крастись до столу. Жук тілько грізно блимнув очима, коли Попенко опинивсь за столом.

      Усі їли мовчки. Шестірний цідив юшечку, одгортав бурячки, цибулю, кріп. Жук їв, як робочий чоловік, не розбираючи що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, запихався, розглядаючи на всі боки, наче злодій. Тихо; одні ложки, мов коси, знай ходять од тарілок до ротів, од ротів до тарілок; бряжчать виделки, стукають ножі… Ось і обід скінчився.

      Після обіду Шестірний трохи походив по хаті і взявся за книжку. Жук вивернувся на постелі і копирсав у зубах. Ліг і Петрусь. Попенко блудив по хаті очима…

      – Чорт батька зна що у нас, не хазяйка! – замовив він, перериваючи сумну тишу: – У других на закуску ягоди або що солоденьке-ласеньке, а у нас ніколи його і в вічі не побачиш…

      – Де ж се у других? – спитав Жук.

      – Та он, наші хваляться.

      – То вони, мабуть, понакрадають у чужих садках та й хваляться! – неласкаво одказав Жук.

      – А мене сьогодні один підмовляв ягід їсти, – весело замовив Попенко.

      – Ну, то й чого сидиш?

      – Ще рано.

      – А коли ж, уночі?

      – Еге…

      – Красти?

      – Чого красти? Бог на всякого долю родить!.. Та, мабуть, піду, бо поки дійду, то й сонце навзаході буде. Принести і вам, братця?

      Усі мовчали.

      – Подавись ними! – процідив крізь зуби Жук. – Ти хоч би нашого не крав; а то щоб він ягід приніс.

      – Чого ти? їй-богу, принесу! Бог мене вбий, коли не принесу!

      Жук мовчав. Попенко юркнув з хати.

      Пішов Попенко – і за цілий день ніхто не проронив і слова. Шестірний уп'явся, як кіт у сало, у свою книжку; Жук засмалив люльку, кадив на всю хату і плював немилосердно; потім повернувся і заснув. Петрусь лежав – і дивився на хмари диму, що