Повія. Панас Мирний

Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам'яна гора, навернули чорні думки, – мов гарячою сіркою пекли його серце, – залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися крів'ю, покосилися; лице пожовкло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Петро? Нічого не думав – і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.

      Вечір спускався на землю, як знайома повозка знову простувала до тюрми. Знову стара мати устала і мала була іти до брами, та часовий не пустив.

      – Атваливай! атваливай, матушка! – крикнув він.

      – Я до сина, – простогнала стара. – Ось бумага, що можна з ним бачитись.

      – Сегодня поздно. Завтра, матушка.

      I заходив москаль, як та машина, коло воріт… раз-два! раз-два!

      «Не піду ж я від тебе, лихе місце, що скрило мого сина… Буду я тут цілу ніч білого світа виглядати, того щасливого часу дожидати, коли побачу тебе, мій сину, моя єдина дитино!» – не словами – сльозами промовила сама собі мати і пішла до візка.

      Ніч далі та далі насувала; туман густішав та темнішав. Світилися огні по хатах, віддаючи крізь туман жовтими кружалами. Заблищали вікна у тюрмі, мов окате страховище сотню очей визвірило.

      – Коли б я знала, моя дитино, котре то твоє віконечко, я б з його цілу ніч очей не спускала! – мовила стара, глянувши на тюрму.

      Не чув і не бачив нічого того Петро Федорович. Він тепер навіть не бачив і жовтої плями, що кожну ніч стояла перед його очима; ні постелі, на котрій лежав; ні стін, котрі, як вороги, обступили його. Серед темної хмари чорних думок почувався йому крик і лемент голодних та холодних людей; доносилася їх важка хрипотнява, їх гірке бідкання… Що то так страшно стогне, мов з-під землі подає голос, мов важка гора налягла на груди і не дає вільно дихати?… Щось скрегоче, молиться, голосе… «Боже наш! Боже!.. Голубко моя! діточки мої! дрібнії мої!.. Хто вас тепер годувати буде?…» Петро задумався і пригадав, як йому довелося раз восени проїздити шляхом, де строїлася залізниця. Ціла купа обірваного люду валялася попідтинню убогого села. Голодний, холодний і недужий перелазив з місця на місце, від одного тину до другого; цокотав від лихої трясці зубами, прохав у кожного палючими очима помочі – і, не діждавшись, зціпивши зуби, страшно стогнав, молився і востаннє викрикував найрідніші, наймиліші слова… Петрові – мов хто шилом шпигонув у серце, – так воно у його болізно повернулося, защеміло, занило… Він схопився за груди рукою – і перекинувся від нестямки на другий бік.

      І вчувається йому знову голосіння – тонке, тягуче: мов хто тоненьку пилочку угородив у серце і зачав пиляти, то сюди, то туди повертаючи, – такщось безутішно голосило… Петро знову задумався – і пригадалася йому жінка, котру він колись давно, ще невеличким хлопчиком, всього один