П’ята жінка. Хеннинг Манкелль

листів. Поклавши їх на балконну підлогу, вона ненастанно плакала. Аж на світанку звелася з шезлонга і пішла на кухню. Довго й нерухомо вона сиділа за кухонним столом. У голові була порожнеча. За якийсь час повернулася змога думати. Враз усе видалося дуже простим. Прийшло усвідомлення, що всі ці роки вона лишень ходила й чекала. Досі донька не тямила цього. Не знала, чого чекає. Не знала навіть, що взагалі чекає. Тепер уже знає. Є завдання, і не треба довго чекати, щоб виконати його. Час наспів. Матері немає. Двері розчахнулися навстіж.

      Вона встала й рушила до спальні. Там витягла з-під ліжка скриньку, вийняла з неї коробку з аркушами паперу та конторською книгою, принесла на кухню й розклала аркушики на столі. Знала, що їх сорок три, а один із з них позначено чорним хрестиком. Тоді донька почала розгортати їх – один за одним.

      Хрестик стояв на двадцять сьомому з ліку папірці. Вона розгорнула книгу й, пробігши очима низку імен і прізвищ, дійшла до двадцять сьомого рядка. Дивилася на ім’я та прізвище, яке сама туди вписала, й у пам’яті помалу спливало обличчя.

      Тоді донька згорнула книжку й зібрала папірці в коробку.

      Мати померла.

      Уже немає сумніву. Вороття теж немає.

      Дочка перегодить рік. Щоб відгорювати, щоб приготуватись. Але не довше.

      Вийшовши на балкон і закуривши цигарку, вона дивилася на місто, що прокидалося. З-понад моря насувала негода.

      Зразу ж по сьомій жінка лягла спати.

      Був ранок 20 серпня 1993 року.

      Сконе

      21 вересня – 11 жовтня 1994 року

      Розділ 1

      Минула десята година вечора, коли він нарешті впорався з віршем.

      Останні строфи важко писалися й забрали час. Поет прагнув, щоб вони звучали меланхолійно й водночас чарівливо. Кілька варіантів він не довів до кінця й викинув у сміттєвий кошик. Двічі був ладен піддатися. Та ось перед ним на столі лежить вірш. Елегія про середнього дятла, що зникає у Швеції. Востаннє його тут бачили на початку 1980-х. Ще одного птаха витіснила людина.

      Поет встав з-за письмового столу й випростався. З кожним роком дедалі важче висиджувати довгі години, схилившись над письмом.

      «Годі вже писати вірші такому стариганові, як я, – прийшло йому на гадку. – Думки діда сімдесяти восьми років навряд чи поцінує хтось інший, крім нього самого». Одначе він знав, що це не так. Тільки в західному світі на старих людей дивляться з поблажливістю або з презирливою жалістю. В інших культурах шанують старість як час просвітленої мудрості. Отож він писатиме вірші, поки житиме. Поки рука здужає підняти ручку, поки голова така ясна, як-от нині. Щось інше йому не до снаги. Принаймні тепер. Колись він був умілий торговець автомобілями. Такий вправний, як ніхто інший. Цілком слушно вважали, що в нього тверда рука в переговорах і торгах. І, звичайно ж, у нього був непоганий збут. За добрих часів він мав філії в Тумеліллі та Шебу. Отож і нагромадив грошей – цілком достатньо, щоб мати змогу жити собі на втіху.

      Однак