Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук

я далі йду по заповітній магістралі, яку не обирав, а на ній народився, і йтиму нею вічно, бо навіть тоді, коли моя власна дорога закінчиться, я із набутком, якого за життя доробився, мчатиму вперед в історії мого народу, яка ніколи не розгублює із своїх саков ані найменшої крихти.

      Знаходжуся в контексті моєї нації – в тандемі з нею; нестримна її енергія є одночасно моєю енергією, її рух в упертому просуванні вперед є моїм рухом, яку б функцію я не виконував. Ми всі – йдемо. А хто випадає або випав із всезагального руху свого народу на заповітній дорозі, хто збочив з неї і залишився позаду, того неминуче здолає песимізм, до яких би допінґів не вдавався; ін’єкції чужих сил не виліковують цієї недуги. Зневіренець у власній потузі мусить загинути: кожна на світі сила має свій ліміт енергії, якої нікому й крихти не віддасть – чужу ж з охотою поглине.

      Поступ на історичних магістралях людства має один загальний напрям у безмежжі, в якому кожному окремому народові надано окремий відтинок у просторі й часі, як вік та маєтність окремій людині. Запрограмований Господом у всій нашій планетарній системі рух поступу є невідворотний, і в цьому закладено найвищий оптимізм Природи: те, що залишилося позаду чи то в космічних вимірах, а чи в історії найменшого народу, те, що ми проминули, вже не може бути осягнуте смислами, тільки пам’яттю – доброю або злою; ніколи не повториться існування зужитого й зниклого в Космосі астрального тіла, як не може повторитися фізичне чи політичне життя, починаючи від комах і закінчуючи імперіями.

      Сказав Соломон: «Дорога праведних – як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, аж поки день не настане повний…» Шлях мого праведного народу чотири роки тому увійшов у днину, і, хоч день той іще не повний, все ж світло зірниці заясніло перед нами і вже не згасне. Ми маємо щастя зріти його.

      Моє перебування у першому українському парламенті схоже було на кроки піхотинця в навальному марші дивізії, яка на своєму шляху змела, мов будиночок з карт, концтабірну державу й викинула із зали Верховної Ради України символ московського більшовизму, який своїм кривавим існуванням осквернив многостраждальне XX століття, – паперовий муляж Лєніна. Відбулася в Україні безкровна революція – і диво: жоден комуніст не став на захист свого вождя; навіть нинішній спікер парламенту Олександр Мороз, який нахвалявся, що тільки по його трупі винесуть уперед ногами виліпленого із пап’є-маше ідола, швидко примирився з переміною інтер’єру в залі, бо ж насправді ані один комуніст не вірив і не вірить у примарні комуністичні ідеї, а тільки в ідею влади, яка нині таки прозирнула до Мороза з руїн розваленої імперії.

      Зупинюся на характеристиці цього самодіяльного, як і майже ми всі, політика, який разом з рештками комуністів став упоперек шляху нашої повної незалежності, і, в зв’язку з особою спікера, поміркую про його кумира Лєніна – не як першовідкривач, а як свідок пройденого політичного процесу.

      Замало назвати вождя світового пролетаріату і створену ним