Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук

під час льодоходу… Будинок ґімназії німці забрали під військовий лазарет, ґімназисти розійшлися по домівках.

      Був то час цілковитої свободи й затишшя у Трачі. Ніякої влади не існувало, проте люди жили мирно між собою, ото й тільки наробили шкоди, що повирубували – коби хоч на будову, а то на паливо – камеральні дубові й букові ліси, котрі й досі як слід не відродилися.

      Надходила весна. Якось у лісі я надибав вихудлу кобилицю – припленталася до наших місць, певне, з мадярського фронту, що наближався до Коломиї; мадяри залишали в лісах коней і обози зі снарядами і вціджувалися з різних доріг у лійку Вербізького мосту в передгір’ї Карпат.

      Сивка в нас давно вже не було, його забрали німці, й нам без коня було дуже сутужно. Сухоребру кобилицю я відгодував вівсом, вона швидко поправлялася й ставала гарною, не гіршою за Сивка, лише що каштанової масті: моя Росінанта була кавалерійським рисаком, я це зрозумів, коли вона понесла мене охляп толоками, і я насилу її зупинив. Це був мій кінь, і я любив його не менше, ніж батько Сивка, клав гарну морду собі на плече й годував з руки хлібом… Тільки один ґандж мала Росінанта – була некована, і я весь час мріяв роздобути десь підкови. Це були марні мрії – ковалі заліза не мали.

      Весна заповідалася рання, вже й трава зазеленіла, й Росінанта мала що гризти на межах; погода ставала все ласкавішою. Прутом зійшли льоди, й ріка зміліла: казали люди, що в ґумаках можна перейти убрід. Я ґумаки мав і попросив батька, щоб пустив мене до Коломиї: в господині на квартирі залишилися мої книжки, а щонайголовніше – і найпотаємніше! – саморобна книжечка віршів і повість «Кривавий тан», яку трохи пізніше під час обшуку реквізував капітан НКВД Шкрупила, про що я вже розповідав у попередній книзі спогадів… «Твори» мої були виключно антирадянські, і я потерпав: що, як червоні займуть Коломию й почнуть робити по квартирах ревізії і книжечки мої потраплять у руки енкаведистів. Хіба я міг передбачити, що енкаведисти знайдуть їх саме у Трачі?

      Батько спочатку й слухати не хотів, та потім зважив, що в коломийському реґіоні ще досить спокійно і вода в Пруті мілка, та й хлопець ще малий, непримітний, а книжки й справді треба забрати, де їх потім дістанеш (про мої твори й не здогадувався), й пустив мене. Скільки там тої дороги до Коломиї: три години туди, три назад – до обіду й вернеться.

      Брід справді був мілкий, я перебіг річку по камінцях, а на душі було чомусь тривожно. Над Карпатами клубочилися дощові хмари, щось там гуло й шипіло між небом і землею (чи то рання гроза, чи, може, гармати?) – до вечора могла прибути вода… Але не в цьому, мабуть, була причина моєї тривоги – то муляв душу взятий на себе небезпечний обов’язок… Ні-ні, я зовсім не боявся, навіть пишався довір’ям старшого брата: Євген попросив мене повернути на зворотній дорозі до Воскресінців, що під Коломиєю, і взяти в його приятеля (прізвища не пам’ятаю) не якусь там дрібницю, а старий австрійський наган з патронами, давно Євгенові обіцяний, а нині дуже потрібний – Нусько збирався йти в УПА. «Та ти не