Буря в склянці води. Захоплива фізика повсякденного життя. Хелен Черски

якогось міні-кулемета, і я навіть побачила, як підстрибує кришка, обстріляна зсередини. З кожним почутим вистрілом щоразу здіймалася невеличка хмарка пари з краю кришки на сковорідці. На мить я відволіклася, щоб налити чаю, і протягом тих кількох секунд град вистрілів пересунув кришку, і в повітря полетіли кукурудзяні оболонки.

      У момент катастрофи правила міняються. До тієї миті стала кількість водяної пари перебувала в обмеженому просторі, тому зі зростанням температури постійно зростав тиск усередині оболонки. Але коли тверда оболонка все ж таки піддалася, її внутрішній вміст потрапив у середовище з атмосферним тиском, панівним для решти сковорідки і без жодних обмежень в об’ємі. Крохмальний слиз далі був переповнений гарячими швидкими молекулами, але їх уже ніщо не стримувало. Тож він розширився під час вибуху, аж поки тиск усередині не врівноважився з тиском назовні. Стиснутий білий слиз став білою пухнастою піною, що вивертала ціле зернятко; поки температура спадала, піна застигла і ствердла. Зміна завершилася.

      Висипаючи підсмажені, уже вибухлі, зерна кукурудзи зі сковорідки, помічаю ще кілька «недобитків». Темні, обпалені зерна, що не вибухнули, сумно торохтять на дні сковорідки. Якщо оболонка зерна пошкоджена, то хай би скільки було в ньому пари, при нагріванні вона просто з нього виходить через тріщину, тому тиск не зростає. Причина того, що одні зерна вистрілили, а інші так і залишилися цілими, полягає якраз у ніздрюватості оболонки таких зерен. Якщо зерно занадто сухе (можливо, було зібране в неналежний час), то в ньому бракує вологи для створення тиску, щоб розірвати оболонку. Без раптового вибуху неїстівні зерна кукурудзи далі залишаються неїстівними.

      Узяла миску зі смачно приготованим кукурудзяними баранцями до вікна. Стояла з чашкою чаю і дивилася на зливу за вікном. Руйнування не завжди означає щось лихе.

      Краса – у простоті. А ще приємніше бачити, як краса постає зі складності. Для мене закони, що керують поведінкою газів, нагадують одну з оптичних ілюзій, – коли думаєш, що бачиш одну річ, а тоді кліпнеш оком і бачиш щось цілком інше.

      Ми живемо у світі, що складається з атомів. Кожна із цих крихітних цяток матерії вкрита характерним візерунком негативно заряджених електронів – компаньйонів важких позитивно заряджених ядер усередині. Хімія – це історія тих компаньйонів, які ділять свої обов’язки між кількома атомами, змінюючи структуру, завжди керуючись суворими правилами квантового світу, і тримаючи ядра-бранці у більших системах, молекулах. У повітрі, яким я дихаю, коли ось друкую ці рядки, є пари атомів кисню (кожна така пара – це одна молекула кисню), що рухаються зі швидкістю 900 миль[1] за годину, ударяючись об пари атомів азоту, що літають зі швидкістю 200 миль[2] за годину, а тоді, можливо, відбиваються від молекули води і мчать зі швидкістю 1000 миль[3]за годину. Це страхітливо заплутаний безлад – різні атоми, різні молекули, різні швидкості

1

Приблизно 1450 кілометрів. (Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше.)

2

Приблизно 320 кілометрів.

3

Приблизно 1600 кілометрів.