Німа смерть. Фолькер Кучер

Коулмена Гокінса і відкоркував пляшку коньяку.

      8

      Він дивиться на заголовок і намагається переконати себе, що то тільки літери. Жирні чорні літери на дешевому газетному папері.

      «Смерть у студії! Бетті Вінтер убита прожектором!»

      Це тільки літери.

      Літери – це не реальність.

      За якийсь день він дізнається, що вони брешуть. Смерть не могла її здобути, смерть безсила проти неї, бо вона вже давно стала безсмертною.

      Він кидає газету. Пахощі свіжозвареної кави пливуть до нього і раптом вони здаються йому ще менш реальним, ніж літери на папері, ніж те, про що говорять літери на папері, і дедалі відчутнішою стає знемога, відчуття, якого він не знав уже віддавна, роками.

      Він був звільнений від цієї знемоги.

      – Має ласкавий пан інші побажання?

      Альберт стоїть собі там, як завжди стояв, усі роки – навіть у ті темні холодні роки. Ті роки, які він хотів би стерти з пам’яті, стерти зі свого життя.

      Альберт завжди є, завжди присутній. Щодня, що-божого-дня.

      Того дня, коли світ…

      Того дня, коли світ прощається зі своїм життям. Альберт стоїть коло вікна, запинає важкі штори зеленого оксамиту. У кімнаті лише тьмяне газове світло. Западає напівморок.

      У них стурбовані обличчя, суворі обличчя, і дивляться на нього так, ніби своїми поглядами хочуть навічно припечатати його в цій кімнаті.

      Вони його упіймали.

      У коморі.

      Що вони собі думали? Чого вони очікували від п’ятнадцятирічного хлопчика?

      Від п’ятнадцятирічного хлопчика, що геть знесилений і голодує! Він голодує в одному з найбагатших будинків міста, де на кухні працюють шестеро кухарів! Де комора може посперечатися з коморами найдорожчих ресторанів!

      Він робив це тижнями. Він знав, коли в кухні нікого немає і шлях до неї вільний. Він стояв перед усіма тими ласощами, в животі йому бурчало, і він потроху куштував від кожного з усіх тих смаколиків, які йому не дозволяли їсти.

      Від солодощів.

      Хоч би скільки він того з’їдав, він не гладшав – так було від того часу, коли ця недуга вразила його.

      Однак вони таки помітили.

      Батько влаштував йому цю підступну пастку. Власному синові!

      Соромно стояти з вимазаним червоним ротом, у коморі, з пляшкою соку в руці, під їхніми очима. Якби ж вони хоч дорікали йому. Але в їхніх очах саме тільки розчарування. Вони стоять і мовчки дивляться на нього.

      – Ричарде, він ще дитина, – каже мати. У неї сльози в очах.

      – Ми зобов’язані захистити його від самого себе, – каже батько. – Інакше він ніколи не виросте.

      Слуги мовчать.

      Альберт зачиняє важкі двері, ключ дзвінко обертається в замку, відтак це починається. Полон почався, від зовнішнього світу він відрізаний.

      Звісно, його ще пускають за двері – але тільки під наглядом двох охоронців, які постійно біля нього. Ні, від цього він радше відмовиться.

      Він кориться своїй долі.

      Мириться з тим, що більше не має друзів.

      Що не знайде