Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох

наче підмінили:

      – Я знав ще вашого діда, – промовив він, прискіпливо розглядаючи мене. – І вашого батька, а вуйка з Калуша знав особливо добре. Колись при нагоді розповім вам, як ми з ним познайомилися, потішна то була історія. Старі часи! Старі часи! Але прошу до господи.

      – То ви поведете нас?

      – Побачимо, люб’язний пане, побачимо. Маємо час… Але ж заходьте…

      – Покажіть нам свій дім, – вів я далі. – З нами гості, і їм усе за цікавинку.

      – Гості? А то ж відки?

      – Зі Львова.

      – Зі Львова? О, то здалеку.

      Він запровадив нас досередини і показав свою хату, котра була розділена на дві однакові половини. У житловій кімнаті біля великої печі, більше пристосованої до коптіння м’яса, аніж для обігрівання, стояла біла шафа, розмальована лапатими квітами. Уздовж стін тягнулися широкі лави. В одному кутку виднілося масивне ліжко, біля якого стояла скриня, за стилем більше схожа на шафу, а посередині – міцний громіздкий стіл. Двері в стіні вели до комори, в якій кожний гуцул зберігає своє святкове вбрання.

      Праворуч, як і в будь-якій гуцульській оселі, була кімната для гостей. Одразу ж за порогом тієї кімнати нам блисли в очі розкішні трофеї, що висіли посеред стіни. Дві турецькі дамаські рушниці перехрещувалися над парою чудових арнаутських пістолів, а поряд висіла дерев’яна порохівниця, торба й топір.

      Стіни тут не заведено білити, їх старанно гладенько вигембльовують, так само стелю й долівку. Двері зачинялися на важкий засув. Тарелі, ложки й виделки вирізані з липової деревини. Повсюди світла чистота й рівномірний брунатний колір дерева. З-поміж пожовклих образів, які де-не-де висіли на стінах, вирізнявся своїми розмірами та візантійським позолоченим тлом образ святого Миколая.

      На легкий короткий посвист опришка, немов слухняний і привітний пес, з’явилася молода вродлива босонога жінка у квітчастій спідниці та барвисто вишитій сорочці.

      – Маємо гостей, – сказав старий спокійно.

      За мить на порозі став хлопчина дванадцяти років з коротким світло-каштановим волоссям та очицями, які можна побачити хіба у молодих косуль. Не застидався й не зніяковів, як інші діти, що сором’язливо тупцюють біля стіни, а сміливо увійшов і привітався дзвінким голосом.

      – Куди прямуєте? – запитав він, шанобливо цілуючи священникові руку.

      – На Чорногору, – відповів капелан люб’язно.

      – Чи можна й мені з вами?

      – Так, Миндо, – погодився опришок, відчувався його авторитет перед малим. – Збирайся.

      Хлопчисько наче здимів, а натомість увійшла гуцулка з обплетеним соломою бутлем горілки, буханцем чорного хліба, бочівкою бриндзи та шматком масла на дерев’яному тарелі.

      – Просимо до столу, – промовив господар гостинно. Коли ми сіли навколо великого стола, він налив собі горілки й мовив:

      – П’ю до вас! – і одним духом вихилив чарку, а те, що лишилося на денці, гордим рухом вихлюпнув у стелю.

      Коли знову стало тихо, мою увагу привернуло