Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох

малий. – Це – чоловічок, десь фут заввишки, з великою головою, довгою сивою бородою та волоссям, і живе він у бузинових хащах.

      – Хіба ти його бачив, хлопче?

      – Не бачив, – відповів парубійко поважно, – але чув, що він завжди помагає в господарстві, доки його хтось не розгніває.

      – Так воно є, – підтвердив опришко. – Ми його добре спізнали з нашими кіньми та коровами.

      – Ну то хай вже, – мовив ватажко з притиском, озирнувшись по стаї. – Якщо вже він прийшов і є тут серед нас, то хай собі залишається, ми не маємо на нього зла й приймемо його за гостя. Але якщо він псутиме молоко й робитиме шкоду, без усякої на те причини, то на Святвечір я його замовлю чарами й добре почастую підпаленою соломою та й вижену з хати, навіть якби мені самому довелося скакати через святвечірню ватру.

      Глузливий смішок із темного кутка стаї був відповіддю на ватажкову мову.

      – Чи ви чули? – прошепотів хлопчик.

      – То коза, – спробував пояснити професор.

      – Дід то був, – з докором повернувся до нього один із вівчарів.

      – Смійся! – вигукнув ватажко. – Але ти знаєш, розмова з нами коротка.

      Знову запала тиша. Атанка сумно потупила очі.

      – Ви не бачили Ґреґора? – запитала врешті опришка майже байдуже, не підводячи погляду. – Уже тиждень, як зник.

      – Ні, його я не бачив. А ти потерпаєш за нього?

      – Нещастя чигають на мисливця, – пробурмотіла похмуро молода пастушка. – А там, угорі, мавки…

      – Чи цей Ґреґор твій коханий? – співчутливо запитала Лола бідну дівчину, яка засоромлено мовчала. – То бажаю тобі усілякого щастя. Ти гарна дівчина.

      Атанка здригнулася, помітивши на собі прискіпливий погляд польки, і гостро сплюнула набік.

      – Що то має означати? – скрикнула панянка ображено.

      – Вона хоче застерегтися від уроків, – пояснив з усміхом капелан. – Бо ви похвалили її вроду і побажали їй щастя. А окрім того, у вас великі чорні очі, таким наш народ приписує відьомську силу; від погляду чорних очей діти й тварини можуть заслабнути, жінки втратити свою красу, любов і щастя підуть з димом. Такими чарами, й самі того не відаючи, можуть володіти добрі люди, без лихих намірів.

      Знову на якийсь час запала тиша. Раптом звідкись із далечі почувся пронизливий свист, йому вторували протяжні звуки трембіти, меланхолійна, гарна аж до моторошности мелодія, а до неї долучилася батярська шалена опришківська пісня про красеня-легеня…

      Ще при перших звуках пісні Атанка підвелася. Усе в ній напружено вслухалося.

      – Чуєш? – запитав тихо ватажко.

      – Це розбійники? – схвилювалися дами.

      Ще голосніше задзвеніла розбійницька пісня, глибокий сильний чоловічий голос співав зовсім поряд. А тоді до стаї в супроводі великого чорного пса увійшов молодий стрункий гуцул із вродливим обличчям та безстрашним поглядом, у коричневому кептарі та штанях, крисаня прикрашена орлиним пір’ям, на оздобленому блискучими бляшками чересі – порохівниця з оленячого рога, у руці – рушниця й топір, убита косуля на спині. То був Ґреґор, мисливець.

      Досить