Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович

б посоромилися! – вибухнула секретарка. – Такому чоловікові, що так любить, могла б позаздрити кожна жінка.

      – Переконаний.

      Панна Яновичівна пронизала його гнівним поглядом.

      – У неї є все, про що може мріяти жінка! Вона молода, вродлива, має красиву донечку, славного і всіма шанованого чоловіка, який днями і ночами працює, щоб забезпечити її добробут, задоволення, положення у світі. Запевняю вас, докторе, вона вміє це оцінити!

      – І я не сумніваюсь, – він злегка кивнув головою, – тільки знаю, що жінки найбільше цінують…

      Він не закінчив, бо до кабінету увійшов доктор Банг і закричав:

      – Подиву гідне! Вдалося! Житиме!

      Він із ентузіазмом заходився переповідати перебіг операції, на якій асистував.

      – Тільки раз наш професор міг відважитися на щось подібне!.. Показав, на що здатен, – з гордістю зауважила панна Яновичівна.

      – Ну, не треба перебільшувати, – заговорив доктор Добранецький. – Мої пацієнти не завжди лорди і мільйонери, можливо, не завжди їм шістдесят, але історія знає ряд вдалих операцій на серці. Навіть історія нашої медицини. Варшавський хірург доктор Краєвський завдяки такій операції став відомий у світі. А було це тридцять років тому!

      У кабінеті зібралося ще кілька лікарів із персоналу лікарні, й коли через деякий час з’явився професор, його засипали привітаннями.

      Він їх слухав із задоволеною усмішкою на своєму червоному, великому обличчі, але постійно поглядав на годинник. Минуло не менше двадцяти хвилин, поки він не вийшов надвір і опинився у своєму великому чорному лімузині.

      – Додому, – кинув водієві, зручно вмощуючись на задньому сидінні.

      Втома швидко минула. Він був здоровий і сильний. Хоч через свою велику фігуру виглядав дещо старішим, йому було заледве сорок три роки. Він же почувався молодшим, часом навіть як хлопчисько, особливо коли з малою Маріолою перекидався на килимі або грався у піжмурки і не тільки, щоб їй зробити приємність, але й собі.

      Беата не хотіла цього зрозуміти, і коли приглядалася до нього у такі хвилини, її очі випромінювали збентеження та неспокій.

      – Рафале, – говорила вона, – якби тебе так хтось побачив!

      – Може б, тоді мене взяли у дитсадок, – відповідав він зі сміхом.

      А глибоко в душі у таку мить йому робилося трохи прикро. Поза сумнівом, Беата була найкращою дружиною у світі. Вона кохала його. Чому ж вона ставилася до нього з такою непотрібною повагою, з якоюсь такою шанобливістю? У її дбайливості та старанності було щось церемонне, літургічне. У перші роки він припускав, що вона його боїться, і робив усе для того, щоб допомогти їй подолати це відчуття. Розповідав про себе дуже комічні історії, звірявся їй у своїх помилках, непривабливих студентських історіях, намагався викорінити з неї зародження найменшої думки про те, що вони не зовсім рівні. Навпаки, на кожному кроці підкреслював, що живе тільки для неї, працює тільки для неї і тільки завдяки їй він щасливий. Зрештою, це була щира правда.

      Він кохав Беату до безумства і знав, що вона віддячить