Виховання почуттів. Гюстав Флобер

позбавившись від літературних претензій, спокушатися привілеями політичної чи будь-якої іншої кар'єри. Виховання почуттів має чіткий вектор та алгоритм. Його, виховання, незламний хід демонструється багато разів. Історія молодої людини, персоніфікована перш за все долею Фредеріка Моро, але підтверджена життєвими шляхами всіх молодих персонажів роману, чиї молоді амбіції, плани стихають, перемагаються персональною посередністю та загальною пересічністю «світу кольору плісняви».

      Тема «виховання почуттів» пов'язана не тільки з приватними долями героїв, що різняться соціальним походженням, характерами, особистими планами. Вона, ця тема, ввібрала в себе і бурхливу французьку історію – революцію 1848 року.

      Марксистська критика XX століття часто-густо писала про однобічність відображення у романі революції 1848 року. Можливо, якоюсь мірою зауваження слушне. Флобер на відміну від Гюґо не зосереджується на героїці революційних подій. Але натомість він відтворив те, чого нема ні у Гюго, ні в «Сценах політичного життя» Бальзака. Бальзак геніально створює образи стратегів політичної інтриги, але не цікавиться тим, що стане головним для Флобера. Автор «Виховання почуттів» демонструє, як «ідея оволодіває масами», спрощуючись, вульгаризуючись в корегуванні як «лівими», так і «правими», як в численних революційних «Клубах Розуму» зникає навіть тінь останнього, доводяться до абсурду і бунтарські й державні ідеї. Письменник безжально викриває як реакціонерів-буржуа, так і революціонерів-робітників, змальовуючи внутрішню єдність їх ментальності. Одні хочуть зберегти багатство і владу, другі хочуть їх забрати і присвоїти. «Фанатизм наживи не поступався шаленостям злиднів». Флобер майже документально, з журналістською прискіпливістю відображує хроніку революційних днів – у датах і обличчях. Але і тут «роман без героя»: численні ряджені, перевтілення буржуа в демократа, революціонера в консерватора, соціаліста Сенекаля в поліцейського, буржуазного ділка Дамбреза в ентузіаста нових ідей… Єдиний щирий шанувальник республіки Дюсардьє вимушений з болем констатувати: «Коли прийшла революція, я думав, що ми будемо щасливі. (…) Але тепер ще гірше, ніж раніше».

      Виховання почуттів охопило і соціальне і приватне життя, і політику, і мистецтво, що огидно комерціалізується. Флобер висвічує, окрім історії головного героя, більш ніж десятеро біографій, і всі вони при різноманітності сходяться в одному: в таненні людяності, духовності, в спільному русі до пошлої пересічності.

      У фіналі цей сумний висновок підтвердять і Фредерік Моро та його друг Шарль Делор'є – не тільки визнанням свого життєвого фіаско, поразки надій та планів усіх своїх товаришів, але й признанням кращим за все, що було в їх житті, невдалої спроби підлітків відвідати публічний дім. Цим і завершується виховання почуттів.

      Інтонаційне багатство роману – від безпристрасності до жагучої печалі, від скептичної іронії до сатири – не заважає, а