Загублена історія втраченої держави. Данило Яневський

була над Україною». Попросту кажучи, Верховна Рада УРСР оголосила громадян частини Радянського Союзу, які проживали на території України Радянської, вільними та незалежними людьми виключно перез загрозою «смертельної небезпеки». Не було б її, рідної, ми й досі залишалися б рабами комуністичної держави.

      Багато неправди в тому Акті. Наприклад, неправдою є твердження про те, що Верховна Рада проголошує державну незалежність України, беручи до уваги «тисячолітню традицію національного державотворення». Але, проаналізувавши текст будь-якого підручника історії – навіть радянської доби, легко переконатися, що за останню тисячу років, аж до завершення Першої світової війни, не було жодної «української» державної формації. Так, нашим родовим надбанням є історія Київської Русі, погромленої в XIII ст., є історія Галицького та іншого князівств, є історія мультинаціональної литовсько-польсько-руської держави, знищеної у столітті XVIII Пруссією, Австро-Угорщиною та Росією, є історія станової протодержавної формації доби Б. Хмельницького, є історія «класової» радянської держави (яка, до слова, мала на меті остаточне знищення будь-яких національних відмінностей) та ін. Багато чого було в нашій історії, але не було, підкреслимо ще раз, власне «української державності» – аж до останніх років Першої світової війни.

      Повернемося, однак, ще раз до терміна «Українські національно-визвольні змагання» або «Українська революція», який став уже офіційним. Автор даної розвідки охоче б погодився з ним, якби не декілька «але».

      «Але» перше. Упродовж попередньої історичної доби державна історична наука щосили намагалася довести «великий», «жовтневий», «соціалістичний» характер «революції» 1917 р. Годі говорити, що попри всі більш ніж сімдесятирічні зусилля дивізій комуністичних «суспільствознавців» нічого «великого», «жовтневого» та «соціалістичного» виявити в тих подіях так і не пощастило.

      «Але» друге. Для існування будь-яких «змагань», а тим більше «національних» та «визвольних», потрібні принаймні декілька речей. Перша – наявність «змагунів» та, відповідно, суддів, які могли б результати цих змагань встановити – як для того, хто ці змагання виграв, так і для тих, хто ці змагання програв. Очевидно, що в даному конкретному випадку ми не маємо ані першого, ані другого, ані третього: активні учасники чи пасивні спостерігачі тих подій були б дуже здивовані, якби хтось їм сьогодні сказав, що вони брали участь у якихось там «змаганнях». Відсутні й судді, які встановили б результати таких «змагань»: думка кожного дослідника (за неочевидної умови, що його можна вважати суддею) є суб’єктивною і не базується на законі та юридично вивіреній процедурі; історія ж як наука, очевидно, не має права виносити будь-які вироки.

      Вона має право і зобов’язана виявляти, аналізувати, узагальнювати емпіричні дані, артефакти, свідчення, маючи на меті, як у даному конкретному випадку, описати стартові передумови, обставини часу та місця, в яких розпочалися та розвивалися