Загублена історія втраченої держави. Данило Яневський

такого цілісного уявлення як у суспільному середовищі, так і серед професійних дослідників до сьогодні не існує. Не існує з причин цілком зрозумілих, з причин, які лежать, власне, поза межами науки історії, а лежать у сфері науки психоаналізу, у сфері індивідуального та колективного підсвідомого, яке має природну особливість «блокувати» травмуючу або несприятливу інформацію, витісняти її на периферію свідомості. Потрапляючи туди, а згодом, до глибин підсвідомості, ця інформація-«травма» продовжує жити своїм власним, автономним від суб’єкта життям, детермінуючи в неявний для суб’єкта спосіб його, суб’єкта, життя, готуючись «вибухнути» в самий несподіваний для цього суб’єкта момент.

      На цей феномен, як на нашу думку, точно вказав колега В. Брехуненко у блискучому дослідженні про Переяславську раду 1654 р.: «В європейській історії важко дошукатися міжнародно-правового акту, який за ступенем фатальності для того, хто довго умовляв свого контрагента піти на такий крок, можна було б поставити на одну дошку з українсько-московськими домовленостями 1654р.»[7]. Саме фатальна, абсолютно руйнівна за своїми наслідками для багатьох поколінь руського народу діяльність Б. Хмельницького та його поплічників, з діаметрально протилежних ідеологічних міркувань мала наслідком його абсолютну позитивну гіперболізацію та героїзацію – чи то за часів спочилих у бозі Російської імперії та СРСР, чи то щойно народженої незалежної України. Особа, діяльність якої викреслила свій народ із списку цивілізованих європейських народів, особа, яка щедро посіяла неподолані до сьогодні зерна національного та конфесійного розбрату поміж поляками, українцями, євреями, татарами, особа, яка зруйнувала самі ментальні та біологічні основи існування свого народу, особа, яка на століття позбавила народ його власної державності, возведена сьогодні на верхній щабель умовного національного українського пантеону.

      І проблема тут навіть не в самому «Богданові Великому» (як на повному серйозі величає його офіційна історична наука), так само як і не в тих, хто возвеличує його діяльність, як у самому суспільстві, для якого його, суспільства, власна історія продовжує залишатися чи не головним системоутворюючим негативним фактором.

      Пригадаймо: в сучасній Україні ми розпочинаємо сезон урочистих відзначень заходами в пам’ять загиблих під Крутами, продовжуємо святами на честь Червоної армії, яка впродовж десятиліть мільйонами вбивала українців (у тому числі руками самих українців) та спустошувала наші землі. Далі – річниця Чорнобильської катастрофи, далі – річниця перемоги одного людоїдського режиму над іншим (знову багато в чому українським коштом)… І так далі і тому подібне: річницю акції «Вісла» змінює річниця загибелі командира УПА, а цей сумний (хоча і не для всіх громадян України) день заступає вечір відзначення Голодомору…

      Як на автора цих рядків, офіційна державна політика на цьому герці – попри високо духовні схильності та благородні наміри її організаторів – об’єктивно

7

Брехуненко В. Московська експансія та Переяславська рада 1654 року. – К., 2005. – 367 с – С. 7.