Ув'язнений №603. Антон Марчук

перед ним була Мері. Проте вона була зовсім молодою. Такою вродливою він її ще не бачив. В його голові зародився здогад, що вона була ще досить юною, проте невідомо яким чином опинилась серед тропічних лісів Амазонії. Це наштовхнуло його на думку, що вона теж могла подорожувати крізь простір і час, та він не міг зрозуміти, яку роль йому відведено в її житті.

      Жах на обличчі Мері змінився здивуванням. Вона спробувала щось сказати, але в неї так нічого не вийшло. Натомість її повіки зімкнулись і дівчина втратила свідомість. Мабуть, це був наслідок втоми або пережитого шоку.

      Вона оговталася на застеленому ліжку. Чорний костюм, у який Мері була одягнута, виявився геть пропаленим, наче побував у вирі якоїсь пожежі. На ньому були численні випалені діри і подряпини. На грудях у неї висів обсмалений металевий значок із надписом великими грубими літерами: «ВОРТЕКС». Мері відкрила очі і примружила їх, закриваючи долонею від ясного сяйва сонця. Нарешті вона розгледіла чоловічий силует, що стояв біля вікна.

      – Хто ти? ― озвалася вона до нього.

      – Мене звати Джон Сміт, ― представився він.

      – Джон Сміт?! ― перепитала вона, наче не почула з першого разу. ― Ти здається врятував мені життя. От тільки більше я нічого пригадати не можу.

      – Кумедно виходить: ще недавно я лежав без пам’яті і ти рятувала мені життя, а тепер все навпаки.

      – Що ж тут кумедного? ― вона нахмурила обличчя.

      – Ти й справді нічого не пам’ятаєш?

      – Зачекай, ― Мері потерла скроні, ― здається щось таки прорізається в моїй пам’яті. Я потрапила в якийсь вихор блакитної енергії, що поглинув мене і викинув мене у річку. Та то був зовсім не вихор. То був несамовитий вогонь, що обпікав. Все відбулось миттєво. Я наче подолала вогняну стіну і впала в воду, а потім скотилася вниз, і ти підхопив мене. Земля зникла перед нами і ми потрапили у таємничий тунель. Це все правда?

      – Так все й було, то був один із коридорів простору і часу, ― пояснив Джон. ― Тебе звати Мері Стюарт.

      – Мене звати Мері Стюарт, ― повторила вона.

      – Дивно, ― його погляд ковзнув вниз, ― ці чоботи. Звідки ти могла взяти їх? На підошві видно фірмовий знак: «603». Я залишав його на кожній парі, коли закінчував роботу.

      – Отже, ти працював чоботарем на фабриці? ― здогадалася Мері. ― І багато таких пар ти зробив?

      – Безліч, я навіть не можу сказати скільки. Та чому серед усіх живих людей на світі ці чоботи опинились у тебе? Як ти їх дістала?

      – Цього я тобі не скажу, бо не пам’ятаю, ― зізналася вона.

      – А ти спробуй пригадати, ― наполягав Джон. ― Це дуже важливо для мене.

      – Коли я починаю згадувати, в мене виникає темне провалля в голові. Можливо, я купила їх у крамниці?

      – А це ти теж купила в крамниці? ― він показав їй пістолет, що нагадував шматок деформованого металу. ― А ще цей значок «ВОРТЕКС». Що він значить?

      – Мабуть, бренд одягу. В світі безліч чорних шкіряних курток. А свою куртку