Аптекарка. Ингрид Нолль

шки до того часу, як додому повертався тато. Жодна кісточка, жодна шкварочка, жоден хрящик, так само як і жоден запах чи брудна тарілка не мали б залишитися свідком нашого таємного злодіяння. Ми чистили зуби, виносили сміття й повертали кухні стан невинності за допомогою лимонного спрею.

      А втім, якщо чесно, то я була більше татковою доцею і страждала від того, що зраджувала його з м’ясом. Якби його навернення не відбулося за рік до найбільшої травми мого дитинства, то я б точно звинувачувала у цьому себе.

      Мій тато теж полюбляв вислови, що стосувалися грошей. Ми рано дізналися, що вони не пахнуть, не лежать посеред вулиці, що гроші керують світом, хоча за них і не купиш щастя. Та найчастіше він бурмотів: «Гроші – не тема для дискусій». Ця фраза в нього була на всі випадки життя: коли мій одинадцятирічний брат захотів навчитися гри на піаніно, то без жодних вагань тато купив концертний рояль, який ще й досі займає половину вітальні моїх батьків, хоча по його клавішах стукали всього вісім місяців. У той же час тато наполягав на тому, щоб транспортири, фломастери, шпильки для волосся чи кросівки я купувала за свої кишенькові гроші. Навіть мама не знала, скільки заробляв її чоловік, але припускала, що він заробляв добре. Оскільки гроші не були в нас темою для розмов, то їй доводилося час від часу повідомляти про свої потреби зашифрованими натяками. І знову ж таки – на мій шкільний випускний тато подарував мені маленьке авто, яке насправді хотів мій брат.

      Я дуже рано збагнула, що батьківську любов можна купити шкільними результатами. Батьки пишалися моїми добрими оцінками, моєю старанністю та першими успіхами як господині.

      З того часу збереглися знімки, де я працюю в саду: на голові солом’яний бриль, у руках – лійка. Фотографував мене батько й на кухні, коли я, одягнена у великий картатий фартушок кухарки, обережно прикрашала різні тістечка з пісочного тіста зубною пастою, і нарешті last but not least[1] – коли вдавала медсестру. Усі ляльки та ведмедики викладені на моєму дитячому ліжечку, на їхніх зламаних кінцівках величезні пов’язки з туалетного паперу. У декого з них – кір, нанесений червоною крейдою на лялькове обличчя. Я пригадую навіть, як одного разу цей синдром медичної сестри став причиною суперечки між батьками: йшлося про моє пристрасне дихання рот до рота з метою оживити давно померлого крота.

      Тоді я переконала себе, що є улюбленицею в сім’ї: старанна, мила дівчинка, яка слухняно носила хустки на голові. Коли я пішла до школи, то теж виправдала очікування всіх: зацікавлена школярка, яка пізніше досягала блискучих результатів насамперед у природничих науках. Уже в десять років я збирала рослини, відтискала пресом і долучала до свого гербарію, який зберегла до сьогодні. Усе на мені та довкола мене мусило завжди бути чистим та поскладаним. Моя кімната слугувала зразком чистоти, подруг для ігор я добирала за власною подобою, моя ферма дощових хробаків у підвалі була гігієнічно відмежована від яблук, які там тоді зберігали.

      У старших класах моя поведінка, спрямована на досягнення найвищого балу, аж ніяк не сприяла прихильності однокласників. Мою звичку ретельно підкреслювати важливі речення в підручниках під лінійку жовтим фломастером висміювали: говорили, що то жовтизна від зубріння. Я даремно намагалася завести подруг. Постійна похвала учителів лише погіршувала моє становище.

      Це сталося, коли мені виповнилося дванадцять. Під час короткої перерви вчителька вийшла з класу, а я поспішила до туалету, який відвідувала надто часто через свою нервозність. Коли вже збиралася повернутися до класу, двері не відчинялися. Добрий десяток дітей підпирав їх з того боку. Можна було чути, як вони перешіптувалися й намагалися стримати хихотіння. Власне кажучи, я не так швидко панікувала, але того похмурого січневого дня ще зранку мала сумний настрій, тож коли це сталося, більше не могла стримати сліз. Я з розгону штовхнула пофарбовані в сірий колір, подряпані дерев’яні двері, які відділяли мене від усіх інших. Урок мав би розпочатися за кілька хвилин, тож мені просто можна було дочекатися дзвінка, а побачивши вчительку, діти повернулися б на свої місця з невинними обличчями. Але я тоді сприйняла ту ситуацію та свій натиск надто серйозно.

      Двері подалися, ніби їх ніхто й не підпирав, і я вилетіла через поріг, немов гарматне ядро. Я ще встигла відчути, як латунна ручка з силою вдарила мою руку, а тоді я гепнулася на підлогу, встелену зеленим лінолеумом. Майже одночасно з цим зайшла вчителька. Мої вороги вихором метнулися на свої місця.

      Звісно ж, мене розпитували. Я не розповіла нічого, адже зради мені б ніхто не пробачив. Незабаром у класі знову запанував спокій, але тут виявилося, що немає одного хлопця. «Акселю стало погано», – запевнила вчительку моя сусідка по парті. Та послала іншого учня, щоб той з’ясував, що сталося, але він повернувся ні з чим. Зрештою вчителька сама вийшла в коридор, заглянула навіть до чоловічого туалету, сумлінно виконуючи свій обов’язок нагляду за дітьми. Нарешті хтось із нас висунув припущення, що Аксель, мабуть, побіг додому, боячись, що я звинувачу його. Оскільки він завжди знаходив причину, щоб прогуляти школу, така версія видавалася правдоподібною.

      Акселя знайшли через чотири години. Як показав розтин, я з усієї сили

1

Останнє, але не менш важливе (англ.). (Тут і далі примітки перекладача.)