Загадка «Блакитного потяга». Агата Кристи

різке обличчя. Тонкий ніс мав невеличкий натяк на горбинку. Його батько був польським євреєм, кравцем-поденником. І справа, яка вивела сина надвір цього пізнього вечора, припала б старому до смаку.

      Чоловічок вийшов до Сени, перетнув міст і опинився в одному з найменш респектабельних паризьких кварталів. А там зупинився перед високим, занехаяним будинком і піднявся у квартиру на п’ятому поверсі. Заледве постукав у двері, як їх відчинила жінка, яка вочевидь очікувала на його появу. Вона не привіталася з ним, але допомогла зняти пальто й провела в кімнату, умебльовану з дешевим шиком. Приглушене брудним рожевим абажуром, електричне світло пом’якшувало, але не могло приховати ані товстого шару грубого макіяжу, ані широких монгольських вилиць на її обличчі. Як щодо професії, так і національності Ольги Демірової сумніватися не доводилося.

      – Все гаразд, маленька?

      – Все гаразд, Борисе Івановичу.

      Кивнувши, той пробурмотів:

      – Хвоста за мною ніби не було.

      Але в його голосі бриніла тривога. Він підійшов до вікна, злегенька розсунув фіранки і обережно визирнув назовні. А відтак різко відсахнувся.

      – На тротуарі навпроти – двоє чоловіків! І здається мені… – Він змовк і заходився гризти нігті: мав таку звичку, коли нервував.

      Росіянка похитала головою – неквапливо й заспокійливо.

      – Вони стояли там іще до вашого приходу.

      – А все ж у мене таке враження, наче вони стежать за будинком.

      – Можливо, – байдуже погодилася та.

      – Але ж тоді…

      – То й що? Навіть коли вони і знають – на хвіст же упадуть не вам.

      На його губах промайнула жорстока посмішка.

      – А й правда, – погодився він.

      Хвилину-другу в задумі помовчав, а відтак зауважив:

      – Цей клятий американець здатен подбати про себе не гірше за інших.

      – Схоже на те.

      Чоловік знову підійшов до вікна.

      – Серйозні хлопці, – промимрив він зі смішком. – І, боюся, добре відомі поліції. Ну-ну, братці апаші,[2] вдалого полювання.

      Ольга Демірова похитала головою.

      – Якщо цей американець і справді такий, як про нього подейкують, двійку полохливих бандюг тут не впоратись. – Вона помовчала. – Цікаво…

      – Що?

      – Нічого. Просто двічі за вечір вулицею проходив якийсь чоловік – чоловік із сивиною.

      – То й що?

      – А те. Проходячи повз цих двох, він впускав рукавичку. А один з них піднімав її і повертав господарю. Заяложений прийом.

      – Ти хочеш сказати… що той чоловік із сивиною… їх і найняв?

      – Щось на кшталт цього.

      Візитер розтривожився й занервував.

      – А ти певна, що пакунок на місці? Цілий і неушкоджений? Про це забагато базікали… просто страх як багато.

      І знову заходився гризти нігті.

      – Погляньте самі.

      Схилившись над каміном, вона спритно розгребла вугілля і з-під нього, з самої середини, з-поміж клубків зіжмаканих газет дістала довгастий, у брудну ж таки газету загорнутий сувертень і простягнула його чоловічкові.

      – Винахідливо, – сказав той, схвально кивнувши.

      – Квартиру обнишпорювали двічі. Навіть матрац на ліжку розпороли.

      – От я й кажу, – промимрив він, – забагато базікали. Усі ці спроби набити ціну були помилкою.

      А сам тим часом розгорнув газету. Всередині виявився невеличкий пакунок, замотаний у коричневий папір. Його він, звісна річ, теж розгорнув, перевірив вміст і швидко загорнув назад. Чоловічок саме закінчував, коли різко задзеленчав електричний дзвінок.

      – А цей американець пунктуальний, – сказала Ольга, кинувши погляд на стінний годинник.

      І вийшла з вітальні. А за хвилину повернулася, ведучи незнайомця – кремезного, широкоплечого чоловіка, чиє заокеанське походження було очевидним. Його проникливий погляд ковзнув із однієї на іншого.

      – Мсьє Краснін? – увічливо поцікавився він.

      – Це я, – сказав Борис. – Мушу перепросити за… незвичність обраного місця зустрічі. Але секретність понад усе. Я… мені за жодних обставин не можна виявитися причетним до такої справи.

      – Он як? – не менш люб’язно перепитав той.

      – Ви ж бо дали слово – чи не так? – що жодна з подробиць продажу не розголошуватиметься. Це одна з умов нашої… трансакції.

      Американець кивнув.

      – Із цього приводу ми вже порозумілися, – байдужим тоном промовив він. – Тож чому б вам тепер не показати товар?

      – А гроші – асигнаціями – у вас із собою?

      – Так, – відповів той, не роблячи, однак, жодної спроби пред’явити їх.

      Якусь мить повагавшись, Краснін жестом вказав на невеличкий сувертень на столі.

      Американець узяв його та розгорнув паперову

2

На початку ХХ ст. паризьких вуличних злочинців почали називати «апачами» (у французькій вимові – апашами), оскільки саме це індіанське плем’я начебто славилося особливою кровожерністю.