Мідний король. Марина и Сергей Дяченко

тебе й підвісять за оце саме «буває»… Хто це в тебе?

      Розвіяр заслонив обличчя ліктем – занадто яскравим здалося світло розпаленого ліхтаря.

      – На бакені сидів. Я вже думав, потопельник.

      – «На бакені»… навіщо підібрав його, тебе питаю? Мало клопотів? Мало тобі другого попередження?

      – Ну помирав же, тобто на бакені… Зовсім ще хлопчисько.

      Власник молодого сварливого голосу підігнав свій човен ближче.

      – Гей, відповідай-но, хто такий!

      – Розвіяр.

      – Звідки взявся?

      – За борт… упав.

      – З якого корабля, ану, не брехати!

      – З «Крилами».

      – «Крилама» проходила сьогодні, – сварливий хмикнув. – Юнга?

      – Ні.

      – Щось мені не подобається цей один, – пробурмотів сварливий чоловік. – Ану… поглянь-бо на мене, шмарклю!

      Розвіяр підняв голову. Сварливий чоловік дивився на нього з півтемряви, високо піднявши ліхтар.

      – Старий, – сказав зміненим голосом. – Ану, поглянь на нього, тобі там ближче. Здається мені, що в нього гексава мармиза.

      Бакенник, який підібрав Розвіяра, посвітив йому в обличчя ліхтарем. Розвіяр зажмурився.

      Тихенько плескалася хвиля, торкаючи лопаті гребних коліс.

      – Що? – сказав бакенник зміненим голосом. – Викинули з корабля, так?

      Розвіяр знову почав дрижати. Сварливий лайнувся довго й незрозуміло.

      – Не люблять вони, – пробурмотів бакенник. – Так. У них із цим… суворо.

      Сварливий знову вибухнув лайкою. Обклав Розвіяра, тоді перекинувся на Золотих і далі лаявся без упину – монотонно. Очі його, звернені до сяйливого міста, блищали, мов у щура в барабані.

      – А робити ж що? – спитав бакенник у простір. – Я й сам… У самого тимчасове право на проживання, два попередження, а з третім проженуть мене у три вирви… Що з тобою робити, хлопче? Куди дівати? У місто не можна… Та й тут теж негодяще місце для гекса, ох, Шуу тебе роздери…

      Він закрутив головою, мов сподіваючись, що з хвиль підніметься раптом підходяще місце для Розвіяра.

      – Викинь його, – сказав сварливий.

      – Так, цей…

      – Або відвези до маяка.

      Бакенник похлинувся:

      – Та він же несповна розуму! Хто його зна, що… Ганятися почне, або вб'є, і нічого йому за це не буде… Як тоді, коли він рибалку зарізав…

      – Ну тоді викинь.

      – Я ж не Золотий – людину в море викидати, – тихо сказав бакенник.

      – Ну вези.

      – Далеко, це ж пацюків ганяти, а вони й так заморені.

      – Ну викинь, чого ти мені голову морочиш? Раніше треба було думати, перш ніж гексаня підбирати, старий дурню, утробина відрижка…

      І знову ринув одноманітний потік лайки.

* * *

      Одинока скеля здіймалась над водою камінним островом. Човен Розвіярового рятівника підійшов до нього вдосвіта, коли небо сіріло, гублячи зорі. Поблизу було чути, як тріщить і виє полум'я в прозорій чаші маяка.

      – Ну от, – сказав бакенник. – Доля в тебе, хлопче, звісно… ех. Знав я одного гекса… Справжнісінький звір, звісно, але мені