Мідний король. Марина и Сергей Дяченко

перебрався ближче до центру. Палю, що стирчала посередині дерев'яного кола, вивершував, як виявилося, круглий каганець із ґнотом і залишками олії.

      Розвіяр привалився до цієї палки спиною.

      Він не потоне. Він дочекається на цій штуці ранку, і тоді його підбере корабель… Хвилі м'яко погойдували дерев'яний круг, і здавалося, що він пливе кудись. «А може, мене винесе до берега?» – подумав Розвіяр і лизнув мокру долоню.

      Солона вода не тамувала спраги. Навпаки, стало гірше. Розвіяр обхопив себе за плечі, намагаючись зігрітися. Тепер, у пітьмі, Мірте сяяв у всій своїй пишноті – Розвіярові здавалося, що до нього лине музика, така тонка й ніжна, як буває тільки від струн під смичком.

      І в цю музику вплівся інший звук – розмірене ляскання. За кілька хвиль Розвіяр зрозумів, звідки воно долинало: чорний силует човна плив по залитій світлом воді. Човен був не гребний і не вітрильний – колісний. Гучніше за все були удари лопатей по воді, потім Розвіяр почув поскрипування вала й нерозбірливу пісеньку. Людина, що сиділа на кормі, тримала поперек колін довгу палку, і на кінці її то спалахувала, то згасала пелюстка вогню.

      – Не розумію я, красуне, – муркотіла людина, – не розумію я, красуне, де туди, де сюди, о-о-о… Хіба милування гаряче… ніколи, ніколи… хіба милування, туди, ніколи не сюди… Стій! Фру!

      Він форкнув, ляскання стихло, поскрипування, навпаки, погучнішало. Човен підійшов упритул до плоту, на якому сидів Розвіяр; людина підняла свою жердину, звелася на ноги – і раптом завмерла. За його спиною переливався вогнями Мірте, обличчя Розвіяр не міг роздивитись.

      – Гей! Ти хто? – спитала людина зі страхом. – Живий чи мрець?

      Розвіяр хотів відповісти, але замість цього гучно клацнув зубами. Людина в човні, хвилюючись, дістала звідкись закоптілий ліхтар, підкрутила коліщатко, і стало світліше.

      – Ти хто? – Чоловік у човні підняв ліхтар. – Здається, людина… Неначеб хлопак… Ти що, з корабля упав?

      Розвіяр кивнув.

      – От уже ж… – пробурмотів чоловік. – Ану, іди сюди… тут не можна сидіти, це бакен, зрозумів? Сигнальний вогонь… я й так припізнився…

      Розвіяр хотів перебратися на човен, але замість цього скотився знов у воду. Бакен сильно хитнувся. Чоловік простягнув Розвіярові руку і витяг на корму.

      – Холодний який… Іди на ніс, бо я й сам промокну… Іди на ніс, кажу тобі!

      Майже весь човен займало колесо, звідки на Розвіяра дивилися дві пари жовтих очей. Здригаючись, він перебрався через нього по зігнутому трапу, сів на носі й знов обхопив себе за плечі. Бакенник тим часом прикрутив знову ліхтар, підняв жердину і, потягнувшись до бакена, тицьнув язиком полум'я в каганець.

      Зайнялося одразу, і так потужно, що Розвіяр примружився. Бакен, що врятував його від смерті, був маленьким і круглим, і дивлячись на нього збоку, Розвіяр здивувався: як можна було сидіти на такій нікчемній дерев'янці?

      – Мені ще три вогні, – пробурмотів бакенник. – Припізнився сьогодні, ой… Пішли! Ну!

      Закрутився