Вовки Кальї: Темна вежа V. Стивен Кинг

стікав щоками, від поту свербіли та приклеювалися до внутрішнього боку стегон яйця. Сморід власного ідіотського страху. Дурноголова Тія з обличчям, звернутим до небес. І цей безмозкий вістовий зі своїми кепськими звістками, що зараз заспіває йому якийсь релігійний гімн манні.

      – Замовкни, Енді. – Тіан говорив спокійно, проте крізь міцно стиснуті зуби.

      – Сей, – погодився робот і, на щастя, замовк.

      Тіан підійшов до сестри, що волала на всі заставки, обійняв її, відчувши міцний (проте не такий уже й неприємний) запах поту. Страхом від неї не тхнуло, лише працею і покірністю. Він зітхнув і погладив її по руці, що відчутно тремтіла.

      – Ну годі ревти, велике зарюмсане стерво, – мовив він. Попри грубість слів, тон був доволі лагідним, а реагувала Тія саме на тон. Потроху вона почала вгамовуватись. Стегном вона, на цілий фут вища за нього, впиралася Тіанові в місце під грудною кліткою, і будь-який незнайомець, що нагодився б тієї миті неподалік, міг би почудуватися з цієї парочки, такої схожої зовні й страшенно не подібної за зростом. Втім, зовнішня подібність якраз не дивувала: Тіан і Тія були двійнятами.

      Щоб заспокоїти сестру, він вдався до двох засобів: пестощів і лайки (відколи вона повернулася зі сходу рунтом, ці способи вираження почуттів стали для Тіана Джефордса практично невіддільними), – і нарешті її ридання стихли. А коли в небі, кружляючи й скрикуючи дурним голосом, пролетіла вівсянка, Тія розсміялася й показала на неї пальцем.

      Тіан відчув, що в нього всередині здіймається хвиля якогось відчуття, настільки не властивого його натурі, що він його навіть не впізнав.

      – Це неправильно, – пробурмотів він. – Ні, неправильно. Клянуся Людиною-Ісусом і всіма богами. – Він подивився на схід, туди, де потопали у пітьмі пагорби. Та темінь небес скидалася на хмари, проте Тіан знав, що це не так. Там лежав Край грому.

      – Те, що вони з нами роблять, неправильно.

      – Ви впевнені, що не хочете почути свій гороскоп, сей? Я бачу яскраві монети й прекрасну чорну даму.

      – Чорним дамам доведеться обійтися без мене, – сказав Тіан і заходився знімати ярмо з сестриних широких плечей. – Я одружений, ти ж знаєш.

      – У багатьох одружених чоловіків є дівчатка на стороні, – зауважив Енді. Майже самовдоволено, як здалося Тіанові.

      – Тільки не в тих, хто кохає своїх дружин. – Тіан закинув на плечі хомут (виготовлений власноруч, адже упряжі для людських істот у хлівах для худоби не знайшлося) і повернув у бік домівки. – Та й взагалі, це забава не для фермерів. Покажи мені селянина, який може дозволити собі мати коханку, і я поцілую тебе в блискучу дупу. Гайда, Тіє. На сьогодні все.

      – Додому? – спитала вона.

      – Так.

      – Обід? – Вона з надією поглянула на нього каламутними очима. – Бульба? – Пауза. – Підливка?

      – Авжеж, – сказав Тіан. – Чорт забирай, чом би й ні?

      Радісно заверещавши, Тія щодуху рвонула в бік будинку. Спостерігаючи за тим, як вона біжить, Тіан мимохіть відчував якийсь благоговійний трепет. Як казав їхній батько незадовго